Розділ 3

Щоб довести пана Таржана до смерті потрібно було лише спалаху блискавки, шепоту грому та суду Божого. 

На вечір наступного дня в стайні пана Таржана зібралося пів села. А все тому, що йшов звідти сморід немилосердний. А оскільки скота у цього господаря давно не було, то й зайшов туди сільський голова подивитися, що ж то так смердить безбожно. Там і знайшов небіжчика, що лежав у домовині. А позаяк дниною сонце сильно пекло після зливи, а в стайні задуха страшна, от і стало розкладатися тіло пана Таржана раніше часу. 

— То кажеш, Федору, домовина, це твоя робота? — запитав сільський голова місцевого теслю, прикриваючи носа хусткою.

— Домовина моя робота, але труп не моя, — несхвально похитав головою Федір, ще й перехрестився три рази. 

— А навіщо ти сюди домовину приніс? — допитувався головний у селі.

— Та люди просили зробити. Але щоб ще притримати в себе, бо бабка жиє ще їхня, але з дня на день умерти має, бо ж нездужає страшне. А де її тримати цю домовину? Не у себе ж…нечисте те діло. Я взагалі дитячі колиски майструю, але ті люди дуже просили мене. Тож я й сюди її приніс. Пан Таржан і так сюди не навідується ніколи, відколи його дружина умерла. 

- Розступіться! Розступіться! — почулося позаду у натовпі, - Тут дільничний приїхав з міста, а з ним навіть судмедексперт. Спершу дільничний люд полаяв, що ті сліди могли затоптати, але потім медичний експерт сказав, що слідів насильства не видно. 

— То кажете сам умер? – запитав сільський голова лікаря, що про смерть відає.

— Точно лише після розтину стане відомо, — виструнчився над тілом судмедексперт, — Але не бачу я тут ні слідів від ударів, ні від зброї, ні борозни на шиї від удушення. Видається, що пан Таржан вбив себе сам, — лиш перетяв плечима.

— Самогубство? — скрився Федір. 

— Для самогубства у цього кишка тонка була! — пирхнув сільський голова, — Він навпаки смерті боявся як самого чорта.

— Правду каже сільський глава! – гукнув хтось із люду, — Недарма ж серед нас чутки ходили, що до пана Таржана у снах Гоголь приходив і сказав йому, що вме він так само. Що заживо в могилу ляже. 

— Дурня це все! – заперечив хтось інший.

— Ніяка не дурня, — озвався Федір, — Я теж чув такі легенди про Гоголя, що він боявся бути похованим живцем. І навіть у заповіті писав, щоб ховали його лише тоді, коли він уже буде розкладатися. 

— Ну цей то, - ткнув пальцем в домовину з небіжчиком сільський голова, - Явно уже розкладається, — скривився і знову хусткою носа прикрив. 

— Та цей ще за життя розкладався! — махнув хтось рукою, а стайнею пронісся саркастичний смішок. 

— Певно щось нечисте його у ту труну вклало і до себе на той світ забрало, — похитала головою якась старша жінка, — Господи, помилуй нас. 

— Або навпаки суд Божий на нього настав, за те що лиш байдики бив та плітки пускав нечисті. 

— Не довго від нього пані Таржаниха відпочивала, — зітхнув хтось скрушно, — Лиш рік спокій мала, і знову цей до неї прийшов.

— О чого б то цей до неї мав прийти? — пирхнула інша в знак обурення, — Чоловік і дружина лиш на тому світі разом повинні бути, а на іншому світі підуть туди, де кожен хто що заслужив.  

— Цей трутень уже точно нічого хорошого не заслужив, — скривився сільський голова.

— Навіть безплатної домовини не заслужив, — і собі скривився Федір, — Але уже як є. 

І те що для пана Таржана стало печальним кінцем для усього села стало не інше як хепіендом. Бо ж усі лиш з полегшенням видихнути, коли того “кнура” в їхньому селі не стало. А пан Таржан дійсно був на свиню габаритами схожий…бо ж знайшли його лежачим на боку у труні, як самого Гоголя. Лише тому, що як усі небіжчики, він у гріб не поміщався. Після розтину, який до речі вказав на те, що насильства над паном Таржаном таки ніхто не здійснював, бо був він просто боягузом…та й усе на тому! Його в тій же труні й поховали. А що на таких нелюдів людське добро та працю переводити? Закопали його як пса на краю цвинтаря, так сяк помолилися і то за себе, бо чого вже за цього молитися? І видихнути усі з полегшенням. Але з того часу той сарай люди минали. Особливо під час листопадових гроз. А ще через рік влучила блискавиця у той хлів і згорів він разом з господою пана Таржана. А разом з ним і всі спогади про його господаря. Лиш про хазяйку, пані Таржаниху усі згадували і у приклад ставили.

Ну а щоб довести людину до смерті, інколи й нічого робити не треба. Достатньо лиш жити так, ніби ти помер вже давним давно…а всі вважають тебе лиш нелюдом і поховали у домовинах свого розуму. 

###

Дякую, що прочитав. Якщо сподобалося став вподобайку, щоб підтримати книгу.