Розділ 1

Щоб довести людину до смерті потрібно знати лише кілька фактів про цю людину. Стан її здоров'я (ментального, фізичного, психічного), відати про її страхи, а також про скоєні нею гріхи. О.., а гріхів в пана Таржана було багато. Занадто багато, щоб закопати їх як кісти в могилі. 

Пан Таржан сидів у своєму будинку, ліниво перемикаючи канали телебачення. Вираз його обличчя був ще більш кепським, аніж та погода за вікном.  Здавалося, ось-ось наскочить злива. Вітер нещадно лупив голим гіллям об шиби, а двері старої стайні гучно рипіли. Рип-рип-скрип. Тож пан Таржан намагався знайти щось цікаве для перегляду, щоб не думати про хаос за вікном, а також про це нескінченне рипіння старих як світ дверей. Проте вітер чимраз дужчав, і нав'язливе рипіння перетворилося у голосне гупання. Двері стайні з важким гуркотом відкривалися і ще з гучнішим закривалися назад. Гуп-гуп-стук. 

— Та затраснися уже кінець кінцем! — роздратувався пан Таржан, розтерши скроні та міцно заплющивши очі. Останнім часом нерви його теж не трималися на петлях…чи радше уже на соплях висіли. Часті безсоння і якісь нічні видива не давали спокою його душі, і робили злим як сам чорт. Гуп-гуп!! — Чуєш, чи ні?! 

Стук! 

Від останнього, занадто голосного звуку, пан Таржан зірвався з місця свого спочивання й аж вкляк. За серце схопився…одним словом ледь не крякнув старий кнур. Але потім до нього дійшло, що то були уже не двері стайні, а всього лиш громовиця, бо за нею послідували спалахи на пів неба, і то такі, що в хаті пана Таржана стало ясно як серед білого дня. 

Скрип-Стук!

Роздратувавшись пан Таржан запустив пультом об диван і направився до хліва. Ступивши лиш кілька кроків за поріг на нього з неба нагрянула злива. І то така рясна, що вже за кілька секунд чоловік відчув, що промок аж до трусів. Пан Таржан уже дійшов до дверей і збирався їх замкнути як над ним знову загриміла громовиця, а затим спалахнула блискавка. І в ті не довгі миті світла чоловік помітив дещо таке у хліві, від чого весь укрився сиротами. Перехрестившись три рази пан Таржан відчинив двері та зайшов у стайню. Та давно пустувала, адже скота у цього ґазди не було. З худоби в його господі був лиш він сам. 

Темінь була така, що хоч у око встрель. Тремтячі руки пана Таржана намагалися відшукати вмикач. Кляц. І стайню осяяло бліде світло світлодіоди. Гуп. І на кілька секунд світла додав ще й спалах блискавиці. Гуп-гуп-гуп! О… то вже була не громовиця, і не старі двері гупали, то гатило серце господаря хліва. Адже, прямо посеред його господи, стояла труна. Звідкіля вона тут? Для кого вона тут? Хто її приніс? 

Пан Таржан перехрестився ще три рази та витер рукою мокре обличчя. Піт чоловіка змішався з краплями дощу і рясно вкривав все його тіло. Побожним він ніколи не був, але вгледівши щось отаке нечисте, хутко повірив у все святе. Та чи допоможе то йому тепер, якщо чогось святого у ньому самому ніколи не було? 

Гріб був закритий, але видно, що не щільно. Щоб розгледіти, є там хто чи немає, пану Таржану треба було посунути покришку. Ще один спалах блискавиці чітко дав зрозуміти, що гріб, абсолютно точно, порожній. 

— Ох лишенько! — схопився за грудину чоловік, — Якщо тут порожньо, для кого ж тоді ця домовина? — додав пошепки й страх такий охопив пана Таржана, що хоч самому у домовину лізь. Якийсь тваринний навіть. Нелюдський страх. 

— А ця домовина для тебе, нелюде! — прогриміло позаду чоловіка.

Пан Таржан навіть не встиг озирнутися. Тільки й встиг знову за серце схопитися і так й впав у ту домовину намертво. Світлодіода спочатку мляво замиготіла, а потім взагалі згасла навічно, разом зі свіжим покійником. Кілька спалахів блискавиці давали відомість про те, що в старому хліві нікого немає, окрім гробу і небіжчика, що в ньому лежав. А тим небіжчиком був пан Таржан.

###