РОЗДІЛ. 2 БУДИНОК

Дощ не стихає ні на хвилину — він лише ненадовго зменшує силу, немов збирається перед новим вибухом. Холодні краплини знову і знову барабанять по даху машини, вкриваючи скло тремтячими відблисками. Вологість осідає на шкірі, проникає у волосся, залишає на губах холодний слід. Світ навколо затягнутий у густі сірі тканини втоми — звуки, запахи, навіть повітря ніби зупинились у застиглому колі.

Олівер кинув погляд на Нору — її обличчя було суворе, змучене, але не зламане. Вона не вимовляла жодного слова, не шукала пояснень, не шукала втіхи. Її погляд мовчки наказував лишатися спокійними. Це була не примха, не прохання, а твердий наказ, що не залишав вибору.

— Піду, гляну що там, — тихо сказав Олівер, голос здався йому чужим у цій вологої ночі.

Він не пояснив, чому вирішив вийти першим. Причина була десь глибоко всередині, у тих тихих куточках розуму, які він не наважувався розкрити навіть собі. Можливо, це було бажання взяти на себе відповідальність, можливо — інстинкт, що підказував: зараз не час для зайвих ризиків. А може, це був тіньовий голос страху, що примушував рухатися вперед, залишаючи позаду все, що було дорого.

Олівер вийшов на мокру землю, що хлюпала під ногами, кожен крок залишав глибокий відбиток у грязюці. Дощ, мов жива завіса, знову огортав його, намагаючись зупинити, втримати, примусити повернутися. Він не повернувся.

Жінка відступила від дверей даючи пройти. Вона глянула на нього спокійно і трохи вбік відступила, тримаючи важку дерев’яну раму прочиненою.

— Ви вчинили розумно, — мовила вона нарешті, без тиску, але впевнено. — Така ніч — не час для подорожей. І не місце для дороги. — Її голос був тихий, майже рівний, без видимої емоції, але в ньому вчувалося щось неухильне, щось, що змушувало слухати.

Олівер не відповів. Просто кивнув — ледь помітно, як це роблять люди, в яких не залишилось ні довіри, ні сумнівів, лише дія.

Він переступив поріг.

Будинок зустрів його запахом дерева — вологого, свіжозрізаного, що переплітався з ароматом старого пилу, теплого воску й чогось пряного, як кориця чи сушений лавр. Повітря було густе, ніби трохи липке, але не задушливе — радше насичене спокоєм, як застояне тепло після довгого дня.

Усередині панувало приглушене світло. Невеликі лампи, вмонтовані в стіни, горіли тьмяно-жовтим, ніби втомлене сонце зависло під стелею. М’які тіні повільно ворушилися на дерев’яних панелях, які покривали стіни й стелю. Підлога була з темного дерева, в деяких місцях майже знищена часом, з легким скрипом, що виникав від кожного кроку.

— Тут можна перечекати, — її голос був стриманим, сухим, але з відтінком теплої турботи, що ледь просочувався крізь кам’яну стіну її серця.

Вона провела його по вузькому коридору, що був усіяний старовинними картинами та вицвілими тканинами. Кімната, яку вона показала, була простою, але затишною — невелике ліжко з грубим покривалом, дерев’яний стіл, на якому лежала маленька лампа, що відкидувала м’яке світло, і вікно, крізь яке видно було видно лише стіну дощу.

— Якщо щось потрібно, — сказала жінка, відходячи, — просто скажіть.

Олівер кивнув і повільно повернувся до машини. Серце стукотіло в такт дощу, а в голові роїлись думки, які він не міг впіймати. Але зараз не час — потрібно було повернутися до сім’ї.

Він відкрив дверцята машини і простягнув руку до Нори. Запрошуючи її до себе під парасолю.

Але Нора холодно відсахнулася, не дивлячись на нього.

— Не треба, — сказала вона, голосом, що не терпів заперечень. — Я сама.

Вона зробила крок у дощ, який відразу змочив її волосся і одяг, залишаючи мокрі сліди. Її погляд був спрямований вперед, незворушний і твердий. Олівер хотів крикнути, зупинити, захистити, але мовчав.

Усередині машини ще залишалась лише Енея. Вона сиділа нерухомо, злегка схилившись уперед, слухаючи, як дощ б'є по даху. Зрештою повільно потягнулася до рюкзака, розстібнула блискавку і витягнула звідти власну парасольку. Тримала її на колінах кілька секунд, ніби перевіряючи власну рішучість.

— Ходімо, Тео, — тихо сказала вона, ледь повернувши голову до собаки.

Тео, що лежав біля її ніг, підвівся й завмер, чекаючи. Енея отримала його кілька років тому. Це сталося несподівано — не як планована покупка чи подарунок, а радше як відповідь на тишу, що повільно заповзала у дім. Вона не шукала ідеального робота, а хотіла просто заповнити пустоту — ту, що лишилася після того, як голоси і сміх почали звучати рідше.

Тео не був звичайною машиною. Його форма й рухи були навіяні образом бордер-колі — породи, відомої своєю розумністю, енергійністю і невтомною вірністю. Втілити ці якості у штучному інтелекті було складним завданням, але розробники створили модель, що плавно рухалась, легко реагувала на команди і навіть на настрій тих, хто був поруч.

Він був зменшеним варіантом бордер-колі — невеликим, але гнучким, з м’яким штучним хутром, що приємно відчувалося на дотик. Його очі не були просто світлом — вони мали приглушений, м’який відблиск, що ніби намагався замінити живий погляд, сповнений уваги.

Енея часто брала його на руки, немов тримаючи в собі маленький шматочок звичного світу. Вона не говорила з ним, а просто ділилась думками, знаючи, що навіть без слів він розуміє її. І хоча вона усвідомлювала, що Тео — лише машина, між ними існувала невидима нитка довіри і розуміння.

Для сім’ї ця офіційна назва — «Технологічний Експериментальний Об’єкт №78» — була зайвою формальністю. Вони звали його просто Тео, коротко і по-домашньому. У назві «експериментальний» було не для красного слівця — ця модель була частиною серії, у якій ще тестувалися різні функції і можливості. Через це іноді його поведінка була непередбачуваною або нетиповою — як для механізму, що ще в процесі доробок і налаштувань. Номер 78 - рік випуску.

Він перестав бути просто пристроєм — став мовчазним супутником, який не вимагав нічого, окрім уваги, і давав більше, ніж можна було очікувати від машини. Реагував на найтонші зміни в голосі, міміці, поводженні. Коли у когось із сім’ї з’являвся сум, він мовчки підходив ближче, ніби намагаючись бути поруч і підтримати, хоча не мав для цього ні почуттів, ні слів.