ПРОЛОГ

§§

Навколо панувала знайома прохолода печер. Вологе повітря лоскотало шкіру, а кам’яні стіни, здавалося, дихали.

Я любила це місце, особливо коли була тут сама. Саме тут мені завжди хотілося думати про нього.

Але сьогодні я була не одна.

— Людино, ти збираєшся мені відповідати? — запитала повторно дівчина, вмить опинившись біля мене. Так, як вона схопила мене за горло, піднявши в повітря, говорити я особливо не могла. Проте я оцінила її довжелезний манікюр і нелюдську силу.

— Я, я…

Її очі пропалювали мене, наче намагаючись зрозуміти, що в мені такого. Мені хотілося відвести погляд, але я навіть поворухнутися не могла.

— Негайно відпусти її!

Почула я до болю знайомий голос. Та не була впевнена, чи це не галюцинації, адже мені справді не вистачало повітря. Незнайомка також обернулася до чоловіка і сказала з викликом:

— Лише якщо ти поясниш, навіщо тобі ця смертна.

Він мовчав.

— Зрозумій мене правильно. Мене справді цікавить, чим вона змогла зацікавити тебе. Адже мені цього не вдалося навіть за декілька тисячоліть. Чим же ВОНА заслужила твою увагу?

Ледь привідкривши очі, здається, я побачила в її очах не лише злість, але ще образу й ревнощі. Хоча, можливо, я помилилася — адже заледве могла дихати. Проте такою щасливою я давно не була, адже ВІН був поруч…

— Гаразд, тримай її!

Раптом я відчула, що лечу… Думала, вдарюся до стіни, та мене піймали такі сильні й водночас ніжні руки. Його дотик — мов зітканий із мармуру та тепла — став для мене єдиним доказом, що я ще жива.

— Тепер ти щасливий?

— З тобою все гаразд? — запитав він у мене замість відповіді незнайомці.

Я дуже хотіла щось сказати, але не могла, адже горло й досі було наче в тисках. Тому я просто кивнула, повиснувши на руках мого рятівника.

«Він знову мене врятував. Який це вже раз?..»