IX ЖИТТЯ ВИЩОЇ ІСТОТИ

§§

Хочете знати ким я стала?

Для мене це також стало сюрпризом.

Я стала тим, хто заважав моєму чоловіку набрати новий персонал. За день до самогубства, я з’являлася людині у сні і переконувала жити далі. Деколи у мене це получалося, деколи – ні. І тоді у Тода з’являлися нові працівники – провідники душ.

У нас з Тодом все було прекрасно. І ми були щасливі. Проте, не всіх очікував щасливий кінець.

Жива пів року не виходила зі свого замку. За цей час на землі сталося багато невзгод: впала народжуваність, збільшилися погодні катаклізми, подекуди почалися бойові дії, збільшилася кількість нещасливих людей, що, в свою чергу, збільшило кількість самогубць.

Смерть і чути про неї не хотів, тому, я сама перенеслася у її володіння.

Та коли я там опинилася, то не очікувала побачити напівзруйнований пісочний замок.

- Хіба Життя не створює? Чому тут стільки руйнувань?

- Що ти тут робиш?!

Обернувшись на крик, я побачила Живу, яка сиділа на своєму троні. Та вона не була схожа на себе. В ній заледве вловлювався образ тієї шикарної жінки, яка стискала моє горло в печерах. Зараз вона була схожа на безхатька: брудне заплутане волосся, порваний одяг, млявий погляд…

- Привіт!

- Тобі мало мого приниження? Хочеш ще раз позлорадствувати?

- Ні. Хочу попросити вибачення.

- Вибачення?

Жива перенеслася до мене.

- Ти це серйозно?

- Пробач.

- Ти… ти…

- Хто? Скажи це!

- Погань!- викрикнула Життя, давши мені ляпаса. Удар був такий сильний, що розсік мені губу. Я облизала кров розуміючи, що зараз з’явиться Тод, (він досі появлявся кожного разу, коли мені загрожувала небезпека).

- А ти чого тут?- запитала жінка у когось за моєю спиною і я зрозуміла, що він вже тут. Глянувши на чоловіка, я жестом руки показала йому не вмішуватися і залишити нас на одинці. Нащастя, Смерть завжди розумів мене. Отож, після його зникнення, я продовжила розмову з Живою.

- Тобі стало легше?

У вищої істоти знову почався істеричний сміх, що ще раз підтвердило – ми всі одинаково підвласні почуттям.

- Жива, як би ти не хотіла цього, проте – почуття нам не підвласні. Ми не можемо обирати кого кохати, а кого – ненавидіти. Все вирішує наше серце.

Жінка спробувала заперечити мої слова:

- Всесвіт…

Та я не дала їй цього зробити:

- …навіть Всесвіту не підвласні наші серця. Я мала бути з Великим. Проте…

- …проте, ти покинула свого судженого і забрала мого! Здається, проблема саме в тобі.

Я розуміла, що в ній говорить злість, тому спробувала все пояснити:

- Ти ж сама знаєш, що це не так. Мене прийняв фонтан. А, значить, саме так все і мало відбутися.

- Натякаєш на те, що я мала залишитися із розбитим серцем?

- Ні. На те, що Тод – не твоя доля. Ти – саме Життя. Тобі потрібно повернутися до своєї істинної суті. Віднайти себе, щоб зцілити своє серце і дати можливість чомусь прекрасному знову наповнити його.

- Навіщо? Мені це не потрібно. Не забувай, що Смерть поклявся мені віддати своє серце.

- Можеш повторити його клятву?

- «Я клянуся, що після остаточної смерті Воронової, якщо ти все ще хотітимеш – я подарую тобі своє серце. І ти зможеш одноосібно володіти ним.»

- Як бачиш, я все ще жива. І судячи з усього, моєї остаточної смерті тобі доведеться очікувати вічність. Пробач.

- Навіть у безпрограшному варіанті я програла… Сумно…

- Жива, ти ще зустрінеш того, з ким у тебе буде своя історія кохання. І не тому, що так приписано Всесвітом, як мені з Великим. Це буде щось несподіване, іскристе і незабутнє. Таке, про що навіть мріяти страшно.

- Як у вас з Тодом…- підсумувала Жива.