VIII А НА ЩО ТИ ПІДЕШ ЗАРАДИ КОХАННЯ?

§§

Я довго думала перед тим, як з’явитися перед Смертю. Не знала чи варто це робити. Чи варто признаватися в своїх почуттях. Адже, я вже наперед знала, що він не відповість взаємністю…

Щоб вирішити метання своєї душі, я вирішила підглянути у Всевидяче дзеркало. Та пожаліла про дане рішення в першу ж секунду, адже, побачила що Мел і Смерть обіймаються.

Дане видіння подіяло на мене, як червона тряпка на бика. Тому, дочекавшись, коли Воронова буде одна, я знову з’явилася біля неї.

Дівчина стояла на кухні, заварюючи собі чашку чаю з бергамотом.

- Жива? Ти щось забула сказати?

- Ні! Щось зробити!- відповіла я, спантеличеній смертній.

- Що?

- Я хочу тобі дещо показати.

І я перенеслася з нею до фонтану Вічності.

Я знала, що Смерті зараз немає дома, адже трапилася масштабна аварія.

- Це фонтан Вічності. Тут…

- … я знаю де ми… Тільки… навіщо?- запитала мене смертна, перебивши мою розповідь.

- Значить, Смерть показував тобі де і як живе…

- Ні. Але розповідав.

Її слова вкололи значно болючіше, аніж кинджал з дамаської сталі. І я вирішила «вколоти» її не менш болюче.

- А він розповідав про нашу з ним клятву, яку він не може порушити?

Воронова змінилася на лиці. Її надзвичайно зацікавили мої слова.

- Про яку клятву ти говориш?

- Смерть обіцяв віддати мені своє серце після твоєї смерті.- після цих слів обличчя смертної застигло в жаху, але, я не відмовилася від свого задуму: -Проте, я не готова чекати ще п’ятдесят вісім років!

§§

Я відчула жахливий біль.

Та значно гіршим було побачити своє серце в руках у Живи.

- Я не готова ризикувати,- сказала вона переможно, стискаючи моє бідне серце.

А я вперше побачила провідника душ.

 «Жаль, що я не можу побачити тебе наостанок...»- подумала я про Смерть, коли моє тіло почало провалюватися в пітьму.

Але вже за мить мене підхопили сильні руки і я знову відчула власне серце у своїй грудині. Відкривши очі, я побачила Тода.

- Не смій помирати!- кричав він, обіймаючи мене.- Ти ж більше не переродишся! І ми з тобою більше не зустрінемося!

Та я не могла боротися з вічним сном.

- Пробач. Я не можу залишитися з тобою... Це також вийняток…

«Я сказала це в голос, чи лише подумала...»

Я провалювалася в темряву. Та не шкодувала ні про що. Я помирала на руках єдиної коханої істоти в усьому світі. Врешті, поборовши свою порожнечу, я відходила щаслива.

- Я кохаю тебе! Не покидай мене!- почула я слова, на які навіть не сміла надіятися.

§§

Коли я з’явився, то побачив Живу, яка стискала в руках серце Мел. Картина була настільки страшною, що здавалася неправдивою.

- Що ти наробила?

- Тепер, тобі нічого не завадить виконати свою обіцянку.

Я кинувся на Живу, щоб забрати серце коханої. А тим часом тіло Воронової падало і я заледве встиг підхопити його і поставити на землю.

- Забирайся геть!- викрикнув я до провідника душ, повертаючи серце Меліси до її тіла.

Провідник душ зникнув, а я звернувся до Мел, нахилившись над її лежачим тілом:

- Не смій помирати! Ти ж більше не переродишся! І ми з тобою більше не зустрінемося!

Смертна відкрила очі і востаннє глянула на мене.

- Пробач. Я не можу залишитися з тобою... Це також вийняток…

Меліса спробувала пожартувати, та мене переповнював розпач. Я навіть не помітив, як з моїх очей стекла всього лише одна сльоза. Вона впала дівчині просто на губи.