VII ПРИЗНАННЯ

§§

Я хотіла розірвати свої стосунки з Великим, ще до дня Валентина. Та нам з ним ніяк не вдавалося поговорити: то зв’язок поганий, то графіки не співпадають…

Він хотів приїхати на цей день. Та все ж я його вговорила не приїзджати. І зробила це не просто так. Вже тоді я знала, що порву з ним стосунки.

«Йому запропонували прекрасну роботу. З його зовнішністю і характером, Володя з легкістю знайде дівчину, яку заслуговує. Ту, що буде кохати його всім серцем. Я ж не можу цього йому дати.

Тому… відпустити Великого – єдине вірне рішення.»

Та мої думки перервав мій роботодавець – орендар печер:

- Мелісо, доставка брилків затримується. Тобі доведеться прийняти їх просто посеред ярмарки.

Я махнула головою в знак згоди.

- Ти точно зможеш справитися одна?- з недовірою запитав Ігор.

Він завжди був підозрілим і прискіпливим. І до кожного свого проекту ставився як до власної дитини. Проте, я не могла назвати його жодним поганим словом, адже він був відповідальним і порядним. Чого так невистачало багатьом роботодавцям…

- Так. Все гаразд,- запевнила я Ігора.

- Добре. Ярмарка триватиме до 22:00 години. Я приїду десь в цей час і допоможу все спакувати. Додому тебе також довезуть, можеш про це не хвилюватися,- відповів мужчина, ще раз підтвердивши мої висновки про нього.

- Чудово. Дякую.- відповіла я, згадавши випадок з сувенірного магазину, коли мене відправили додому саму.

«Ти ж живеш близько звідси.

Тим більше це благополучний район…»

«Якби не Тод… Як би все це закінчилося?»

Мені не хотілося про це думати, та різноманітні неприємні сцени просто з’являлися в моїй голові.

- Скажіть, Ви справді вірите в дану легенду?- запитали мене 2 дівчини років дванадцяти, чим перервали потік неприємних картинок (за що я була надзвичайно вдячна).

- Я вірю, що кожна істота на землі має право на істинне кохання.

- Навіть Смерть? Вона ж погана. Вона забирає життя в усього живого!

При цих слова я згадала себе у віці близько двадцяти. Мої думки були схожі на її.

«Акселерати…»

Та відповіла я вже з теперішнього досвіду. Досвіду спілкування з… Тодом.

- Смерть не погана. Вона просто виконує функцію, яку поклав на неї…- я шукала підходящого слова…

- …Бог?- підказала інша дівчина.

- Так,- я схватилася за соломинку.- Ось на вас зараз поклали функцію вчитися. Але ж не всі уроки вам подобаються, правда?

Дівчата похитали головами в знак згоди.

- Але, щоб отримати золоту медаль, ви повинні здати навідмінно навіть ті предмети, які вам не подобаються.

- Так.

- Ось і на Смерть поклали певний обов’язок. Помирати повинні всі: добрі, погані, тварини, рослини… Це просто її робота. Так що, ТАК. Я вірю, що навіть Смерть заслуговує на істинне кохання.

Звісно, я говорила про Тода, а не про дівчину-Смерть з моєї легенди. Та дівчата цього не знали. Вони просто купили статуетки Смерті і Життя і, задоволені нашою розмовою, пішли по своїх справах.

Врешті, роззирнувшись, я змогла роздивитися інших учасників ярмарки. Тут були і продавці мила ручної роботи, і виробники різноманітних наливок і настоянок, і продавці швидкої вуличної їжі, і… безліч інших палаток.

Та зацікавила мене лише одна. У палатці навпроти мене торгували наливками та лікерами власного виробництва. Там торгували хлопець і дівчина. І зацікавив мене саме юнак, адже зовнішньо він нагадував мені Тода.

Він явно подобався своїй напарниці, проте, він не звертав на неї жодної уваги. Чомусь, мене це і тішило і засмучувало в однаковій мірі.

Пройшло декілька годин і мороз опустився на декілька градусів, перш ніж він підійшов до мене.

- Привіт! Ось. Тримай.- сказав хлопець, схожий на Тода, протягуючи мені одноразовий стаканчик.

- Пробач?- уточнила я від несподіванки, адже незнайомець відірвав мене від думок про… Тода.