V ПРОКЛЯТТЯ

§§

Коли ми туди приїхали, я була просто зачарована красою природи. Снігова перина покривала все, що тільки можна було побачити. Вдихнувши повітря на повні груди, я відчула як воно приємно «обпекло» мене кригою. А щойно я зробила перший крок, як сніг «затріщав» під взуттям.

- О Боже! Який жах. Морозілка якась!- викрикнула Лара.- Треба пошвидше добратися до хатинки.

«Ну гаразд. Занесу речі і піду погуляю»,- подуиала я, не розуміючи, як можна не насолоджуватися такою бездоганністю.

А будинок... Та його наче побудували спеціально під мою мрію!!!

«А може це сон і я просто сплю? Не може все бути настільки ідеальним»- пронеслося у мене в голові, коли ми піднімалися по сходинках веранди.

Я одразу ж запримітила лавочку під накритим ганком.

«Саме сюди і примощуся».

Сам будинок був дерев’яний. Ну чи зроблений «під дерево». Доволі просторий. В середині величезної кімнати вмістилося все необхідне для відпочинку закоханої парочки: двухспальне ліжко, камін, крісло-качалка, лавка і кухня-студія з барною стійкою замість стола. Все було зроблено також з дерева.

- Холодно. Я запалю камін.

- Гаразд,- відповіла я, ставлячи сумку на лавку.

Лара з вправністю взялася за справу і вже за декілька хвилин ми дивилися на танець вогню.

- Де ти цього навчилася?

- У мене вдома, у батьків, також є камін. Так що для мене це не екзотика, як для більшості, а звична справа.

- А-а-а. Зрозуміло. Ну раз ти взялася за свою звичну справу, я візьмуся за свою,- підмигнувши подрузі, я пішла готувати гарячий Різдв’яний пунш.

Поки я вовтузилася на кухні, Лариса бігала по будинку з телефоном.

- Блін. Тут не ловить мережа. Як же я привітаю Олега з Новим роком?!

- А інтернет?- запитала я, вже знаючи відповідь.

- Абсолютно нічого. Ми з тобою попали у минуле століття.

- Не хвилюйся так. Я впевнена що Олег зрозуміє.

- А Володя?

- Володя...

Я згадала свого хлопця... Хлопця, який знаходився від мене на значно меншій відстані аніж Тод, проте, здавався більш далеким...

- Йому я поясню все при наступному дзвінку.

- Тобто він навіть не в курсі де ти?

- Все відбулося так швидко, що я не мала змоги розказати йому,- промовила я, у своє виправдання. Та проблема в тому, що навіть я САМА не повірила власним словам.

«Не знайшла часу? Аякже... А якби це був Тод?»

Відповіді не знадобилося...

- А-а-а,- протягнула Волкова, вдаючи, що повірила.

Пунш був готовий, отож, ми почали святкувати. Проте, не довго. Після першого ж бокалу Ларису розморило і вона заснула. А я, наливши залишки напою у термокружку, вийшла погуляти.

Почався снігопад, що ще більше потішило мене у цій сніговій казці. Мороз зі сніжинками «колов» моє обличчя, а гарячий газований пунш –  зігрівав зсередини.

«...Мені шкода, адже ти ніколи не зможеш відчути тієї радості, коли промок під холодним дощем. А потім, забіг до хати і переодягнувшись, закутався в теплий плед. А у руках у тебе улюблений гарячий напій.

Ти не зможеш зрозуміти як прекрасно відчувати мороз на своїх щоках, п’ючи при цьому гарячий пунш.

Ти не відчуєш трепету, коли твої руки хтось, хто дорогий тобі, зігріє їх своїм диханням…»- мені знову згадався Тод. Згадалося, як я тримала його руки і зігрівала їх теплом свого дихання. Згадалися його дощові очі, які дивилися на мене...

Я, як завжди, потрісла головою, щоб викинути думки зі своєї голови. Та це, як завжди, не допомогло. Навіть улюблена пісня у навушниках, яка грала на повторі, не допомагала відволіктися від думок про Смерть.

Я влюбилася в Тода. І хоча я прекрасно розуміла, хто він такий; розуміла, що не маю права; розуміла, що я повна дурепа... Та не могла з собою нічого зробити.

Навіть ідеальний Володимир Великий не міг нічого змінити. Як я не старалася влюбитися в нього.