IV ЖИВА

§§

ПРОЙШЛО 3 ТИЖНІ

Я чемно ходила на роботу і попри те, шукала собі іншу. Та, як на зло, в жодні ритуальні послуги в місті не потрібні були продавці.

Більше мені нічого не спадало на думку.

«Ну де ще можна його зустріти? На цвинтар якщо хтось і потрібен, то хіба охоронець. Що мені точно не підходить. Де ще?»

А найгірше було те, що і Лариса після того вечора пропала. Не телефонувала і не заходила.

Я навіть пожаліла, що у нас відбулася та розмова.

«Можливо, я показала себе не з кращої сторони і це її відлякало?»

Проте, як виявилося, боялася я зовсім даремно.

Рівно за три тижні Лариса просто приголомшила мене несподіваним дзвінком.

- Привіт! Ти все ще шукаєш роботу?

- Привіт... Шукаю...

- Знаєш печери за містом?

- Знаю...

- Їх відкрили. І тепер будуть проводити по них екскурсії. Ти ж пам’ятаєш що про них говорять?

В моїй голові одразу ж виникло безліч спогадів:

«...вхід у підземне царство...

...тут живе сама Смерть...

...саме тут живуть неприкаяні душі...

...якщо сюди прийти і покликати Смерть, то помреш протягом 3 днів...

...якщо людина поважає Смерть і зайде сюди, то осягне знання, непідвласні простим смертним, але, якщо Смерть не прийме дану повагу, то людина помре протягом трьох годин у страшних муках...»

- Так от я подумала про нашу останню розмову...- продовжувала Лара.

«Чому я за весь цей період навіть не згадала про ті печери?

Так, вони були закриті... Але я так хочу побачити Тода... Та я би там днювала і ночувала... Чому ж...»

- ...там зараз є ваканція гіда,- я почула лише закінчення монологу.

- Так! Цікавить!- викрикнула я так голосно, що покупці почули мене навіть із підсобки.

Подруга засміялася і дала мені номер телефону. Номер, який був для мене тією соломинкою, яка може врятувати моє життя...

Я набирала заповітний номер, а у самої не тільки тріслися руки і підкошувалися ноги, але і серце випригувало з грудей...

Мені, як і дев’яти іншим кандидатам, призначили зустріч біля печер, на десяту годину ранку.

§§

Цілу ніч я не могла спати, адже уявляла нашу зустріч з Тодом в тих печерах...

А зранку ніяк не могла вибрати одяг...

Та ось я вже стою серед інших дев’яти претендентів.

Публіка була різношерстною. Були там і гарячі блондиночки, і прихильники магії, і дуже симпатичний мужчина, який просто притягував до себе погляд.

Але я... Я видивлялася Тода. Більше мене нічого не цікавило.

Нас запросили зайти в печери...

Блондинка одразу відкололася. Якщо чесно, я не знаю причини. Не слухала.

Нас вели, щось розказуючи...

І хоча я прекрасно знала, що потрібно слухати... та я мимоволі повністю відключила слух. Зараз існувала лише я і дана печера.

Я торкалася її холодних вологих стін.

«Невже ти живеш в таких умовах?»

Враз, мені стало шкода Тода.

«Ну і дура. Жалієш Смерть!»- я постаралася зосередитися. Оглянувшись, я зрозуміла, що нас залишилося лише п’ятеро. І всі дивляться на мене як на «хвору на голову».

Я перестала гладити стіни і зосередилася на тому, що говорить гід, який проводив для нас екскурсію. Проте, як виявилося, екскурсія саме закінчилася. А я все пропустила...

І ось нам роздали легенду, яку, як виявилося, і розповідали на екскурсії, і попросили по черзі також провести екскурсію.

На щастя, я була не першою, тому почала швиденько читати легенду.