II. ТОЙ, КОГО Я ШУКАЮ

§§

Два тижні ще ніколи не тяглися так довго. З ногою в гіпсі я почувалася наче у пастці. Та ось, нарешті, я звільнилася від гіпсу, який не давав мені виконати те, що я задумала. А задумала я не багато, не мало — знайти Смерть.

Я розуміла, що лише завдяки йому зможу заповнити свою порожнечу. Це було не про цікавість. Це було про виживання. І хоча я не знала, яким саме чином це станеться, я відчувала: що це може бути моїм єдиним шансом все змінити.

Отож, я чемно чекала поки мені знімуть гіпс з ноги, щоб я могла почати свої пошуки.

Поки я сиділа вдома, то перечитала всю можливу інформацію про Смерть, яку знайшла в просторах інтернету. Найбільше мене цікавили билини, давні легенди і перекази. Багато з них були протилежні за значеннями. Та мене це не засмутило, адже я не шукала правди — я шукала хоч якусь опору. Врешті, за дуже довгий час, у мене з’явилася ціль. І це окриляло.

Найперше, я пішла на цвинтар.

Великі ковані ворота були відкриті навстіж. Погода сьогодні була похмура і насувалася гроза, тому вхід у цвинтар нагадував вхід у підземний світ.

«Цікаво, які насправді твої володіння? Невже це щось схоже на те, що я зараз бачу?»

Я повільно йшла серед могил, виглядаючи Смерть, та його ніде не було. У глибині цвинтаря відбувався похорон. Сама не розумію чому, та я підійшла ближче, щоб краще все розгледіти.

Ховали молоду дівчину. Я оглянула всіх навколо в пошуках Смерті — його і там не було. Та мій погляд зупинився на людях, які були на похороні.

Молоді люди, напевно з університету або з роботи, явно були тут радше з почуття обов’язку, а не через скорботу. Сім’я проливала гіркі сльози. Та найбільше мене вразили батьки дівчини.

Батько померлої обіймав матір, яка ледве трималася на ногах від горя. Її очі були червоні й опухлі від сліз. В них читалася лише порожнеча. Саме так реагує тіло після великого емоційного потрясіння — воно вимикає будь-які емоції. Обличчя чоловіка теж було безжиттєвим.

Перед моїми очима враз постала неприємна картина.

«Я знову опинилася на місці аварії. Та Смерті поруч не було. Мене ніхто не врятував.

Враз я опинилася на власних похоронах. Я побачила безмежне горе мами й безпорадність тата. Мама кидалася до моєї труни, зі сльозами:

— Дитинко моя… Тільки не ти. Ти ж така молода. Що я буду робити без тебе? Навіщо мені далі жити?

Тато ледве втримував її, а в нього самого з очей котилися сльози.

Я вперше бачила сльози батька».

Мені стало соромно. Так, ніби я підглянула щось, на що не мала права дивитися. Адже я ніколи не задумувалася про те, як будуть жити мої рідні, якщо мене не стане. Я думала лише про свої переживання.

«Його тут немає. Можна вертатися» — подумала я, щоб відволіктися від видіння, яке я щойно побачила.

Розвернувшись, я рушила додому.

Хмара, яка змусила мене порівняти цвинтар із підземним царством, дуже швидко наздогнала мене, привітавши сильним дощем. Проте мій крок не пришвидшився, адже я була надто заглиблена у свої думки, щоб звертати увагу на таку дрібницю, як злива.

«Можливо, саме для цього я його зустріла? Невже я просто мала зрозуміти, що бажати собі смерті — егоїстично?

Але ж… я не самогубця. Я ніколи не хотіла покінчити з собою. Я просто… просто не хотіла жити. Ось і все. Це ж не одне й те саме?

Зустріну Смерть — треба буде обов’язково запитати.

Смерть… Знову він у мене в голові. Невже я так і не перестану про нього думати? Минуло вже два тижні, як я його не бачила. Ось, навіть на кладовище прийшла через нього… А якщо… якщо це все-таки були галюцинації після струсу?» — я похитала головою, щоб відігнати ці думки.

«Він не може бути галюцинацією, інакше я повернуся до своєї порожнечі. Ні. Я знайду його. Обов’язково знайду!»

Через сильний дощ усі машини їхали з увімкненими фарами. Було враження, що надворі значно пізніше, аніж була насправді.

Коли я переходила дорогу, то посковзнулася. Звісно, я не настільки незграба, щоб упасти. Проте ця ситуація одразу ж відтворила в моїй голові день аварії:

«Усе одно мокра. Не хочу бути ще й брудною, — пронеслося в мене в голові, коли я почула жахливий звук гальмівного шляху. Обернувшись, я побачила світло фар і машину, яка виїхала на тротуар. Буквально за мить я вже відчувала політ і болісне приземлення. Я впала просто до ніг якогось перехожого».

«Аварія! Як же я раніше не здогадалася. Його потрібно шукати там, де люди не просто вмирають, а там, де смерть стається раптово, як у випадку моєї аварії!
 Принаймні я сподіваюся, що моя теорія правдива, і я його знайду».

І я, щаслива, пішла додому. Адже тепер у мене був план. І нехай він не ідеальний, нехай побудований на домислах, усе ж це був план.

§§

Я старався жити своїм життям. Проте вдавалося це мені важко, адже в мої думки постійно вривалася ця смертна.