I. СЕНС, ЯКИЙ Я ВТРАТИЛА

§§

Злива застала мене просто посеред дороги. Звісно, саме сьогодні я була без парасольки. Тому мені не залишалося нічого іншого, як промокнути до нитки.

«Якби крайня жіночка швидше вибрала сувеніри для своєї рідні, я зачинила би магазин вчасно і не потрапила під дощ…» — думала я дорогою додому.

«І чому ми працюємо до останнього клієнта?»

Бруківка стала надзвичайно слизькою, тому йшла я доволі повільно — зважаючи на свою «славетну» здібність тримати рівновагу — зі всіх сил стараючись не впасти.

«Усе одно мокра. Не хочу бути ще й брудною» — пронеслося в мене в голові, коли я почула жахливий звук гальмування, який просто заполонив усе навколо.

Мимоволі я обернулася в бік, з якого він надходив. Мені не було страшно за себе, адже я знаходилася на тротуарі й почувалася в безпеці. Проте я знала, що поблизу є пішохідний перехід, і моя уява вже малювала картинки аварії. Але, обернувшись, я побачила машину з увімкненими фарами, яка їхала просто на мене.

Усе відбулося так несподівано, що я не встигла не те що відступити, — а навіть злякатися.

Удар. Політ. Приземлення. Здавалося, все це відбувається не зі мною. Це швидше нагадувало сцену з фільму… Фільму, в якому моя героїня помирає на самому початку історії.

Дощ засліплював, та все ж я розгледіла чоловіка, якому впала просто до ніг.
  Високий і худорлявий, зі строгими рисами обличчя й «колючим» поглядом.

«Аристократичний вигляд» — промайнуло в голові.

Він виглядав строгим і нереальним — наче статуя, яка просто існувала серед зливи.

Мій погляд зупинився на його чорному, мов вороняче крило, волоссі. Воно було середньої довжини, гладке, тримало форму, підкреслюючи різкість ліній обличчя.

Погляд спустився з високої шиї на чорний комір сорочки — сухий, без жодної краплі, хоча навколо лив дощ. Шовк сидів бездоганно, ніде не зминаючись, немов створений саме для нього.

Я не розуміла, чому навіть злива не могла його торкнутися. У ньому було щось дивно-ідеальне, відсторонене — краса, що не мала належати реальності.

Помітивши, що я його розглядаю, чоловік зі здивуванням подивився на мене.

— Ти мене бачиш?

«Дивне питання» — подумала я, проте нічого не відповіла, адже почала відчувати біль. Гострий, пульсуючий, такий реальний, що з грудей вирвався тихий стогін. Біль — те, чого я завжди боялася найбільше. Очі судомно шукали когось, хто міг би допомогти, хоча свідомість уже хиталася на межі.

Навколо бушував хаос. Люди бігали, кричали, хтось плакав. У повітрі стояв запах бензину й диму, змішаний із дощем. Машини лежали зім’яті, мов бляшанки, серед уламків скла. Медики нахилялися над пораненими, а інших уже накривали простирадлами. Навіки.

Залишалося лише одне розуміння: біль означає життя. І я все ще жива. Хоча й не знала, чи це надовго.

Раптово мій погляд знову зупинився на аристократичному незнайомці. Я й сама не розуміла, чому він так притягував. У ньому було щось, що водночас тривожило, зачаровувало й бентежило.

Саме в цей момент якийсь перехожий пройшов повз незнайомця, навіть не помітивши його.

«Тебе не помітили, і ти не рвешся нікому допомагати. Якщо ти не психопат, якому на все наплювати, значить… не може бути…»

Думки перескакували одна за одною, не даючи сконцентруватися. Мабуть, через аварію. А, можливо, через цього незнайомця. А може, через біль, який з кожною секундою ставав нестерпнішим. Я не зовсім розуміла, що відбувається, і навіть не була певна, що мої думки ще залишаються логічними.

— Я тебе інакше уявляла, — промовила я, все-таки припустивши другий варіант. — Ти прийшов по мене, чи щоб врятувати мене?

Проте «Ангел» лише здивовано дивився на мене.

— Насправді мені дуже боляче. Чи не міг би ти пришвидшитися? Будь ласка, зроби вибір…

І я не кривила душею. Біль ставав нестерпним, з кожним подихом виснажував тіло й свідомість. Хотілося лише одного — щоб усе скінчилося. Отож, я була готова однаково і до спасіння, і до смерті.

— Це ти до мене?

Він все ще здивовано дивився на мене. Його величезні сірі очі були схожі на сьогоднішній дощ — глибокі, холодні й водночас живі. Я потонула в них, наче у власному сірому, непримітному житті. Та навіть у цьому холоді було більше життя, ніж у моєму власному.

Я лише махнула головою на знак згоди, адже мене почало трясти від холоду. Від чого зуби видавали характерний звук.

«Ангел» був явно спантеличений.

— Здається, ти мене з кимось плутаєш. Але... яким чином ти мене бачиш?

Я посміхнулася.

— Мабуть, це через те, що я помираю.

— Ні. Вони також мене не бачать, — відповів він без роздумів.

Його голос не збігався з хаосом навколо. Він звучав... спокійно. Занадто спокійно, як для реальності.

Раптом десь позаду завила сирена.

«Приїхала чергова швидка», — промайнуло в голові. — «Здається, ця аварія значно масштабніша, ніж я думала. Цікаво, чому саме Я стала її частиною?».