I. НАВІЩО Я ЖИВУ?

§§

Злива застала мене просто посеред дороги. Звичайно, саме сьогодні я була без парасольки. Тому мені не залишалося нічого іншого, як промокнути до нитки.

«Якби остання жіночка швидше вибрала сувеніри для своєї рідні, я зачинила би магазин вчасно і не попала під дощ…»- думала я дорогою додому.- «І чому ми працюємо до останнього клієнта?»

Бруківка стала надзвичайно слизькою, тому йшла я доволі повільно, зі всіх сил стараючись не впасти.

«Все-одно мокра. Не хочу бути ще й брудною»- пронеслося у мене в голові, коли я почула жахливий звук гальмівної доріжки, який просто заполонив все навколо. Мимоволі я обернулася в сторону, з якої він надходив. Мені не було страшно за себе, адже я знаходилася на тротуарі і почувалася в безпеці. Проте, я знала що поблизу є пішохідний перехід і моя уява вже малювала картинки аварії. Але, обернувшись, я побачила машину з увімкненими фарами, яка їхала просто на мене. Все відбулося так несподівано, що я не встигла не те що відступити, а навіть злякатися.

Удар – політ – приземлення. Здавалося все це відбувається не зі мною. Це швидше нагадувало сцену з фільму… Фільму, в якому моя героїня помирає в першій серії.

 Дощ засліплював, та все ж я розгледіла мужчину, якому впала просто до ніг.

Високий і худощавий, зі строгими рисами обличчя і «колючим» поглядом.

«Аристократичний вигляд»- промайнуло в голові.

Мабуть, строгості також надавало чорне, як вороняче крило, волосся. Воно було середньої довжини, як для чоловічої стижки. Звісно, загадковості йому додавав і одяг: чорна шовкова сорочка і чорні штани.

Помітивши, що я його розглядаю, мужчина зі здивуванням подивився на мене.

- Ти мене бачиш?

«Дивне питання»- подумала я, проте, нічого не відповіла, адже почала відчувати біль.

Навколо бушував хаос. Бігали люди. Десь щось горіло…

Якийсь прохожий пройшов попри незнайомця, навіть не помітивши його.

«Тебе не помітили і ти не рвешся нікому допомагати. Якщо ти не психопат, якому на все наплювати, значить... не може бути...»

- Я тебе інакше уявляла,- промовила я, все-таки припустивши другий варіант,- Ти прийшов по мене, чи щоб врятувати мене?

Проте «Ангел» лише здивовано дивився на мене.

- Насправді мені дуже боляче. Чи не міг би ти пришвидшитися? Будь-ласка, зроби вибір…

- Це ти до мене?

Він все ще здивовано дивився на мене. Його величезні сірі очі були схожі на сьогоднішній дощ.

Я лише махнула головою у знак згоди, адже мене почало трісти від холоду. Від чого зуби видавали характерний звук.

«Ангел» був явно озадачений.

- Здається ти мене з кимось плутаєш. Але... яким чином ти мене бачиш?

Я посміхнулася.

- Мабуть, це через те, що я помираю.

- Ні. Вони також мене не бачать,- відповів він, не задумуючись.

- Будь ласка, вирішуй швидше. Мені дуже боляче. І холодно...- в моїй голові запаморочилося.

«Останні слова я сказала в голос, чи це були лише мої думки? Чому я не можу відірвати свого погляду від нього? І де його крила? О, він наближається. Як же боляче. Я помираю...»

Відчувши тепло, яке надходило з рук «Ангела», я провалилася в темряву.

§§

У автобуса, який віз екскурсію з 25 дітей і 5 дорослих, відмовили гальма. Щоб загальмувати і знизити швидкість, яка набралася через схил і мокру бруківку, водій заїхав на тротуар. І все би обійшлося, якби в них не врізалася Ауді, водій якої відволікся на телефон. Далі почалася ланцюгова реакція. І учасниками аварії ставало все більше машин.

Думаєте в усьому винен водій Ауді? Ні. Просто прийшов їхній час. Скажете несправедливо? Це не так. Кожному відведений свій час. Так чи інакше. Смерть прийде до Вас лише тоді, коли повинна прийти. Вийнятками є лише самогубці і жертви вбивств. В такому разі, щоб зберегти рівновагу життя і смерті, повинне народитися нове життя. Саме тому деякі жінки народжують семимісячних дітей. Ніхто і ніколи не порушував цього правила. Чому ж тоді я САМ порушив його?

Я, як завжди, був присутній при смерті більше ніж 20 людей, щоб мої самогубці нічого не наплутали. Я спостерігав, як вони одну за одною проводили душі в сад. Та раптом, я відчув на собі погляд. На СОБІ. Що взагалі неможливо: самогубці і душі можуть мене бачити лише коли я САМ цього бажаю, не говорячи вже про смертних. Тоді як? Для відповіді на дане запитання я почав оглядатися і побачив її – смертну, яка лежала недалеко від мене. Вона помирала, адже також була учасницею аварії.