Всесвіт помирає кожного дня. (Не) із щоденника порочної баби.

Дівчина в чорній монашій одежі носила поранені світи на своїх руках. Їх прибувало все більше й більше, вона затискала розірвані судини, перев'язувала глибокі рани, поїла грибовим відваром та молилась за них. Речі навколо позбулись колишньої твердості, а світло стало слизьким і ненадійним. Коли поранених стало більше, ніж вони могли хоча б оглянути, все повільно перетворилось на безперервне божевілля, в якому час не мав значення, тільки пульсація в скронях та наростаючі біль, знесилення і внутрішня пустота дозволяли зрозуміти, що час йде вперед.
Знову доставили поранених, велика частина вже були мертвими чи от-от мали приєднатись до них. Між її пальців, з нього, помалу витікало життя. Дівчина обійняла його міцніше, невидимий велетень, зі всіх сил, бив молотом по її серцю. Вона глянула в його широко розкриті зелені очі саме вчасно, щоб помітити, що в них погасли зорі… стерлись на порох… занурились в темряву… Ще один світ назавжди зник…
Вона відпустила його обм'якле тіло, воно стало чужим, незнайомим. Підвелась, роззирнулась навколо, стогін, плач та смерть оточували її. Але дівчина більше нічого не відчувала, порожнеча замість крові хлинула до її серця, щоб більше ніколи його не покинути.
Дівчина в чорній монашій одежі тримала сигарету у своїх руках. Ніби небо на плечі Атланта, гігантська втома тиснула на неї... Зорі в її очах погасли.