"Поробили"

Кілька днів поспіль знаходить Явдоха на своєму подвір’ї якесь ганчір’я. Під порогом – залишки солі чи піску. Біля вікна – листя бузини. Трава на подвір’ї витоптана – очевидно, хтось довго тут порядкував, почуваючись повноправним господарем, коли вона була на роботі. А вчора на сходах побачила пляму. Та пляма не висохла й досі, і лінії на ній такі – наче її покручене життя…

Вона мало не вступила у ту мертву воду, добре, що вчасно завважила. Те, що то мертва вода, підтвердила й сільська шептуха, до якої навідалася Явдоха вже майже під вечір, бо сполошилась не на жарт. «І Омелько твій вступив у ту мертву воду, тому так несподівано «згорів» - читала на картах її долю ворожка…

Явдоха повертається додому й довго не може заснути. Хто хоче звести її з життя? Хто ходить її подвір’ям, заглядаючи у всі закутки, робить підклади і щодня випиває її силу? Омелько… Він же був дужим чоловіком – не чоловік - гора, і раптом – «згорів»…

Нещодавно в їхнє село – якраз по сусідству з Явдохою, переїхала жити нова родина, придбавши обійстя: чоловік, дружина і двійко дітей. Чоловік зранку до ночі на роботі, а жінка порядкує вдома, приводячи до ладу будинок…

Чому вони сюди приїхали? Де жили раніше? Чи млинці пекла Василина – її сусідка, коли позичала в неї борошно, бо ж сільмаг далеченько, а чи чарувала - хтозна… Так прискіпливо окидала поглядом їхнє подвір’я. А ще Марина. Вона й досі не балакає з Явдохою через межу, що нерівно пролягла між їхніми городами. І колись грозила: «Я тобі ще згадаю, ти ще навколішках до мене приповзеш, гадюко». А Катерина – ота сільська зайда… Вона повсякчас поїдала її чоловіка поглядом, тільки-но перестріне на дорозі. Гарна в них була родина – на диво усім. Прожили з Омельком багацько років, багацько планів будували, і раптом… Чоловік їй навіть через кількадесят років шлюбу квіти дарував. А тепер…

Наступного дня, повернувшись з роботи, Явдоха блідніє від жаху: вікно будинку – саме зі сторони вулиці, помережили численні тріщини – ніби химерне павутиння, дрібне скло лежить на витоптаній траві. Вона поспіхом залишає речі вдома й простує на подвір’я сусідів. Зграйка дітлахів, побачивши її, пірнає в зарості саду.

«Я майже весь час в будинку, малі бавляться на подвір’ї, тож нічого дивного не помітила, - каже сусідка, стоячи на ганку. Та й годі щось побачити з-за стіни яблунь».

Явдоха снує кімнатою, не знаходячи спокою. Ніч спускається на землю, а в неї досі не готова вечеря, оселя схожа на склад, бо немає сили прибирати, немає снаги узагалі щось робити. Нудьга й відчай з’їдають її зсередини. Темрява огортає кімнату. Раптом у цій темряві хтось голосно стукає в шибку – Явдоха стрепенулася, підійшовши до дверей. Хто? В таку пору…

-Сусідко, це я! – доноситься голос Миколи – нового сусіда. Стоїть, неспокійно тупцюючи на місці, дивиться на сина та доньку, які знічено ховають погляди.

-Ну, то що… Наробили шкоди, а тепер мовчатимете? – каже Микола, суворо поглянувши на дітей.

Якусь хвилину ті перезираються, потім озивається син – молодший із малюків:

-Тітко Явдохо, ми теє… Це ми… я розбив шибку, коли стріляв з рогатки в горобця, - шморгає носом, втираючи сльози.

-І листям з дерев ми насмітили під порогом, коли бавилися в магазин… Пробачте нас, - додає дівчинка.

Явдоха стоїть ні в сих ні в тих. Ото новина!

-Дружина майже весь день товчеться на кухні, - розводить руки Микола, - або ж порядкує в будинку – мабуть, недогледіла. А ці харцизяки пролізли на ваше подвір’я і – знай душа міру… Лише сьогодні зізналися, коли ви приходили - отримали на горіхи. Ось… - чоловік простягає декілька купюр: - Це вам за клопіт. А шибу я допоможу поставити – не хвилюйтеся.

Тонкий серпик місяці зазирає у вікно. Явдоха сидить, підперши рукою обличчя. Жаль досі не відпускає її, змією обвився навколо серця. Поволі підводиться, кидає погляд у дзеркало:

-Ти просто не можеш забути, не можеш змиритися… - каже їй жінка із рясними пасмами сивого волосся біля скронь, дивлячись на неї зі смужки старого дзеркала. – Ви із Омельком жили душа в душу. Він працював, як навіжений, хотів на ювілей весілля показати тобі весь світ. Дітям допомагав. Не думав про себе, не шкодував. І ти не шкодувала. Не відчула, не вберегла, не думала, що… так раптово, зненацька… Шукаєш причини, не відпускаєш, не можеш змиритися…

Сльози котяться щоками Явдохи, обпікаючи її руки вогнем – запізнілі сльози каяття. Очищають її душу від усього, що лежало на серці важким каменем, що досі приходить у її спогади. Місяць мовчить, затуливши обличчя білими хмарами.