Розділ 22. Сновидіння

Гарячкові марення обхоплювали її свідомість похмурою тінню ― Діана тонула в кошмарних жахах, які обплітали смоляними чорнющими щупальцями кожен її нерв, силкуючись втримати в своїх хижих обіймах-лещатах ледве не назавжди, немовбито єдиним стрижневим задумом театру фантасмагорії було зламати її витримку, знищити у пекельному вогні найдрібнішу частинку здорового розсудку.

Розпливчасті образи раз у раз перемінювалися: грізний ліс, над гостролезим верховіттям якого здіймався багряний місяць, розкинувши на пів неба венозні струмені крові, перероджувався на покинуті анфілади замку, що став пристанищем примар. Коли-не-коли небесне склепіння проривалося гарячими краплями дощу, вмить покриваючи все довкола в червоний колір, ― і Діана ловила розпечені цівки всім своїм тремтячим від панічного жаху тілом, мало-помалу відчуваючи, як краплі просочуються під одяг, а відтак поза шкіру, щоби зрештою перетворитися на суху затверділу кірку. Час від часу ввижалася сріблокоса жінка, яка заливалася мефістофельським сміхом, носячись чи то крізь дерева, чи то крізь заплямовані кров’ю стіни. А страхітливий шепіт матеріалізувався в руку з чорною шкіряною рукавицею, яка прихапцем зі звіриною силою хапала Діану за горло й починала нещадно здавлювати, душачи…

Однак серед туманних видінь чітко вирізнялася розмова, співбесідники якої ховалися за високими спинками велюрових крісел. Стіни незнайомої кімнати, що тонули в напівтемряві, злегка тремтіли, немовби віддзеркалювали дрібні хвилі, які пробігають по сколиханій поверхні води. І навіть підлога під Діаниними ногами дещо похитувалася, а проте варто було їй зробити один мізерний крок, як погойдування ставало сильнішим, силкуючись остаточно збити її на долівку. Тому Діана, попри цікавість, хто ж все-таки ховається за кріслами, вирішила прикипіти на місці, нашорошивши вуха, аби не пропустити жодного слова. А раптом це її призабутий спогад?

― Діана не навчатиметься в тебе, і крапка! ― владно мовив чоловік, крісло якого знаходилося по центрі. Його голос линув наче крізь вату, що Діані довелося затамувати дихання та напружити всі свої ментальні здібності, аби збагнути зміст сказаного.

― Але чому, Агап? ― Відразу за лінивим запитанням донісся характерний звук сьорбання, найімовірніше, вина. Цей голос, що лунав правобіч, Діана впізнала б у будь-якому часопросторі ― Любомир. А він що тут забув?

― А тому! ― перебуваючи на межі роздратування, процідив її батько. Вочевидь, ця тема піднімалася не вперше. ― Я не допущу, аби моя донька зростала в Кригожарі ― в кодлі мерзотників-Зимніх із зачерствілими серцями.

― Агов, обережніше зі словами, ― висловився чоловік лівобіч. А втім, в його голосі прорізалися нотки глузування. ― Ти як-не-як про мій замок говориш. І про мого сина.

― Отож-бо й воно, ― мало не задихнувся Агап. ― Краще за синочком слідкуй, Астрею, краще! Йому всього два роки, ще молоко на вустах не встигло обсохнути, а він вже, бачте, реп’яхом до моєї доньки пристає! Малий паршивець…

Десь за кріслами, які загороджували огляд, хтось гучно реготнув:

― Агап, та ти, куди не глянь, справдешній ревнивий татусь! До скону віків будеш доньку оберігати від представників протилежної статі?

― Від блідолицих ― так! ― відрізав той, карбуючи кожне слово. ― Тільки через мій труп Діана зв’яжеться із Зимнім, а тим паче з її охоронцем.

― Твої слова сочаться отрутою, друже, ― скривився Астрей. ― Ескулапе, що ти можеш розповісти про наше серце? Чи таке вже воно крижане, як тут дехто вважає?   

За кріслами вчулося лунке пирхання.

― Буквально серце Зимніх таке ж, як і в інших представників Пір року, ― звільна розпочав чоловік, найпевніше, Ескулап. ― А от фігурально… Так, це правда, що нам не притаманні світлі почуття, бо ж ми ― вмістилище зла, десниця Ареса, так би мовити... Одначе це не означає, що ми не можемо любити. Недарма ж існує древнє прислів’я: «Варто кризі в серці блідолицого креснути, сяйливій троянді не оминути тепла». Тому не рубай з плеча, друже,  ― значущо підняв вказівний палець Ескулап. Діана встигла помітити на його руці татуювання у вигляді змії, яка плелася навколо меча. ― Сутність ― це ще не вирок.

Агап напрочуд голосно пирснув, явно не погоджуючись, але змовчав.

Скориставшись напруженою тишею, Любомир подав голос:

― Агап, збагни ти нарешті: для того аби Діана була достойною ролі принцеси, їй конче необхідно отримати гідну освіту. Тільки під моїм покровительством вона зможе досягти небувалих висот. До того ж не варто забувати й про інший наш план. Відповідна освіта допоможе Діані стати ключовою фігурою у грі… 

― МОЯ ДОНЬКА НЕ СТАНЕ КЛЮЧОВОЮ ФІГУРОЮ В ЦІЙ ГРІ! ― зненацька вибухнув Агап, піднявшись. Його різкий рух спровокував коливання простору, що Діана ледве втримала рівновагу, аби не звалитися. ― Ми вже це неодноразово обговорювали, Любомире. Я не збираюсь випробовувати Кровавий Місяць, наражаючи доньку на небезпеку, і край!

― До речі, про Кровавий Місяць… ― озвався підводячись незнайомий чоловік у чорному плащі, чим породив черговий поштовх підлоги та брижі по стінах. Він оглянув усіх присутніх чіпким орлиним поглядом, перш ніж продовжити, розсікаючи повітря: ― Всім нам красно відомо, що кроваві місяці повинні ще раз окропити наші землі ― для досягнення істинного миру. А для цього має повстати Темний Лорд. Хто ним буде?

Останні слова змусили простір несамовито струшуватися, мовби під час землетрусу: зі стелі посипалася штукатурка, каскадна люстра хитнулася туди-сюди, видаючи жалібний скрип, по стінах пішли зигзагоподібні тріщини… Не встигла Діана вдосталь подивуватися, як її свідомість затьмарилась ― і це на найцікавішому місці! за два кроки від розгадки! ― вибиваючи її зі сновидіння в гарячкову нестяму.