Старовинний годинник у людський зріст мирно вистукував секунди. На його скляному корпусі відбивалися смуги світанкового сонця, що сутужно продиралися крізь туго напнуті, цупкі, чорні штори. Вогонь байдуже потріскував у плиті за заслінкою. І лишень поривчасті удари ножа по шинці, немовби та чимось завинила, порушували одностайну мелодію ранку.
— Та трясця! — спересердя вигукнув Майк, гнівливо жбурнувши ніж вбік.
Його природа зіграла з ним злий жарт: почуття, які він так завзято намагався затаїти під грубою корою крижаного серця, від яких несамовито втікав, мов достоту міфічний чорт, що боїться ладану, здуру вилізли назовні — наче й десяти років і не було зовсім! Наче тільки-но вчора він, шестирічний, зустрічав із Діаною багряно-кровавий світанок, ніжився під його щасливими промінцями, тонув у Діаниних чарівних, пронизливо-блакитних очах… та врешті-таки пізнав насолоду першого поцілунку...
І ось два світанки заледве не перестрілись у знавіснілій мрії.
Несамохіть Майк протяжно зітхнув: він знову проявив слабкість, знов-таки піддався спокусі, бувши цілковито безсилим протидіяти досвітній марі. Пригортати Діану до себе, плутатись пальцями в її шовковистому волоссі, відчувати на відстані подиху нестямний трепіт її тіла було схоже на рубікон реального та нереального. А її очі, наче ввібравши в себе сяйво сонмищ зірок із нічного неба, мерехтіли дивним відлиском, так і вабили, знадливо кличучи тонути в їхньому теплі… На якусь мить Майк піддався, потягнувся до таких жаданих, мов цілюща вода, вуст, повністю забувши про насущність.
…Спрожога Майка мов блискавкою по хребті шварконуло від несподіваного розуміння, що виразно, із чітко окресленим обрисом, замиготіло в роз’ятреному та розпаленому почуттями розсудкові.
— Я ніколи не переставав її любити… — вражено шепнув він у порожнечу, обсипаючись осточортілими дрижаками.
Майк усвідомлював це завжди, але тільки-но зараз сприйняв як кляту догму — незаперечну та непохитну істину, від якої відкараскуватися було б верхів’ям абсурду.
Краще б він воістину її ненавидів!
Діанине тепло має стати для нього забороненим плодом, а власне серце — крижаним навсправжки. Інакше він не зможе довести до кінця те, що запланував.
Нехотя Майк кисло скривився, наче проковтнув махом лимон: перед очима яскравим спалахом промайнула нещодавня розмова із Суддями. Ті йому прямим текстом наказали тримати Єдину-принцесу під контролем, по суті приборкати «цю відьмочку», як єхидно-люб’язно висловився Шакл, «допоки маленька проблемка не стала великою», причім не нехтуючи харизмою, притаманною Зимнім від народження. Іншими словами, звести її з розуму любовними почуттями, щоби до безтями закохане серце не мало навіть і права на власні думки.
Це завдання можна вважати, ще не розпочавшись, ганебно проваленим. Діана, звісно, завдала жару Шаклові… Той тепер аж до самої судної дошки пам’ятатиме її зухвальство. Подумати лишень: вона насмілилася йому суперечити! Так ще й з яким видом: гордо здійнявши підборіддя, широко розправивши плечі, а очі так і пашіли лютим іскристим вогнем.
Майк мимовіль розплився в посмішці, а відтак лунко розреготався: щоб там не було, а він готовий все віддати, аби ще раз на власні очі узріти ту картину. Приниження Шакла вартувало всіх мук Танта́ла!
Несподівано його спогади урвали: за дверима кухні, десь в коридорі, вчулося чиєсь човгання, хибкі кроки, ремствування. Згодом з-за проходу вистромилася золотоволоса розпатлана голова Дафні, а її розчепурена червона сукня була до непристойності зіжмакана, ба більше, зі свіжими плямами від вина. Опріч того Дафні хилиталася, насилу тримаючись на ногах. Майк було думав, що його вже нічим здивувати — пф, наївний.
— Бачу, ти добре провела час, — не втримався від єхидної шпички він.
Тієї ж миті Дафні скривилася від болю й вчепилася пальцями за скроні. Майк подумки закотив очі. Зізнатися, такою подругу, п’яною мов чіп, він бачив вперше.
— Як і ти, — спідлоба просичала вона, нарешті впоравшись зі стражданням, викликаним алкогольним передозуванням. Астрогір — дуже підступне вино. Можна пити годинами й анітрохи не сп’яніти, а потім як вставить! Щоправда, цю інформацію Майк колись довідався від Дениса. Сам-бо ніколи не хмелів. Либонь, через те, що годинами вино не хлебтав.
А відтак Дафні неквапом, хилитаючись вусібіч, присунулася впритул до Майка. Його ніздрі миттєво вловили запах її улюблених солодко-трояндових парфумів впереміш із вином. З близької відстані він чітко розгледів червонясті жилки на її білках, що виразно різнилися зі смарагдовою райдужною оболонкою.
Дафні завжди була, як, власне, й належить Осінній сутності, трохи вітряною дівчиною. Її вподобання різко змінювалися, емоції мов на терню, а дії вряди-годи позбавлені здорового глузду, чим неодноразово завдавала клопотів своїм батькам — Королю з попередньої зміни Ардану та його дружині Морі. До слова, вони були тільки раді дружбі своєї доньки із Зимнім-охоронцем принцеси з племені Єдиних. Це не лише почесно, а й може в далекозорій перспективі принести їхній родині певні блага. От тільки Ардан був збіса проти любовних стосунків Майка та Дафні, про що свого часу прямо й повідомив. Ще б пак! Він же бажає для своєї доньки належної пари, щоб її шлюб тільки зміцнив і не без того сильне становище родини Ардана. А втім, Майк сумнівається, що та взагалі коли-небудь вийде заміж, з її-то норовливим характером…
Майк знає Дафні як облуплену, одначе нині він з усією впевненістю може сказати, що не розуміє її від слова «зовсім». Що ж із нею коїться таке? Невже достоту скаженіє від ревнощів? Ще цього не вистачало… Він же ж із нею так добре поговорив, усе по полицях розклав, й натяку на романтичні флюїди не залишив, і тут на тобі!
#2032 в Любовні романи
#491 в Любовне фентезі
#38 в Любовна фантастика
пригоди і таємниці, ненависть і кохання, сильні герої та яскраві емоції
Відредаговано: 12.09.2024