Балада про сяйливу троянду та кригу

Із «Легенд Пір року»

(потайний фоліант)

Балада про сяйливу троянду та кригу

Над верхівками густо-дрімучих безпросвітних дерев, тривожно лопочучи своїми золотавими, мов вогонь, крильми, пролітала жар-птиця; і напівсонну, загадкову, неначе потойбічну тишу ночі вривцем порушували метушливі звірі.

Цей ліс вважається проклятим місцем, звідси й отримав він, власне, назву свою. Від одного лишень погляду на нього серце вмить стискається в лабетах панічного страху та холодного відчаю. Всі — Літні, Весняні, Осінні, ба більше, Зимні — оминають його семимильними кроками. А якщо хтось знічев’я й забрідав углиб, то ще довго відчував на собі його жаску міць. І навіть крижані серця Зимніх безсилі проти впливу моторошного лісу, де аж повітря, здавалося, просякнуте вщерть задушливою до запаморочення трутизною.

Одначе ряст топтали й ті, хто загадковим чином зумів обхитрити силу Проклятого лісу: свобідно пересувалися захаращеними шляхами, які колючими тернами поросли, і від гострих поглядів почвар незвіданих ні холодно ні жарко було їм. Достоту мов відьми!

А прецінь всім страхам Зимніх все одно нестямно до Проклятого лісу тягне. Ніхто доднесь не спромігся пояснити природу цього таємничого явища, що лоскоче нерви. Одначе, Зимній, бережись! Остерігайся Проклятого лісу.

Як би він сильно тебе не манив, які б красні співи не долинали з його нетрищ… — не наближайся ні на йоту. Не вспієш і оком змигнути, як стій пропадеш. Пропадеш! — і слід твій умливіч зачахне. Не встигне жар-птиця змахнути крилом, небесна сталь долетіти до цілі… — як світ твій обсіч померкне.

Бережись ти, Зимній, Проклятого лісу.

Не силкуйсь розгадати його таємниці.

Про сяйливу троянду облиш ти думку,

А відьомські таїни залиш-бо жар-птиці.

Посеред рясної гущавини, неподалік від занедбаної хворостянки, зростала сиротою одна-єдина сяйлива троянда. Завсігди, із самого малечку, поривалася вона всім станом своїм виструнчитися, до сонячного світла, що тьмяним промінням із пишних верховіть правічних дерев линуло, дотягнутися. І щодуху гострими колючками непрохані галуззя впереміш із листвою од себе відштовхувала.

Та попри невпинну боротьбу, рік у рік, бутон сяйливої троянди пишнів усе гоже й гоже, дедалі більше на полум’яне сонце стаючи схожим. Достеменно, троянда сяйлива, навіть не зауважуючи цього, приваблювала до себе блідолику кригу — своїм сяйвом та шепотом. Все манила й манила… А ті, хто таки наважувався на її пошуки вирушати, безугавно в Проклятому лісі щезали.

Оттак сяйлива троянда все шептала й шептала: «Тепла́, тепла́, тепла́…» А відчайдухи все шукали й шукали… і безслідно зникали…

Аж ось одного разу блідолицій кризі Кроваві Місяці всміхнулися. Наперекір жаському впливові Проклятого лісу Зимньому таки вдалося дістатись до омріяної мети: віднайти сяйливу троянду. І вона, морозне тепло відчувши, миттєво до нього потягнулася, притулилася яскраво-червоним бутоном до прохолодно-пекучої шкіри. Зимній, радіючи знайденому скарбові, ніжно пестив пелюстки сяйливої троянди, досхочу впиваючись її жагучим теплом.

Одначе блаженство тривало недовго.

В одну мить прохолодно-пекучі доторки перемінилися на ядовиті, пекельні, нестерпні, немовбито гострим лезом небесної сталі раз за разом розрізали тендітний та крихітний стан сяйливої троянди. Її пишний бутон не тягнувся більше до сонця: не мав на це ні сили, ні бажання.

Зачах…

Ізра́зу тонке стебло сяйливої троянди вогнисто-багряними цівками вкрилося. Але патьоки ці, проте, враз застигали, землі не торкалися, — і крапля по краплі кригою бралися. А відтак колись ще живе стебло перетворилося на крижане вістря меча.

Тимчасом Зимній зі здивуванням за цими метаморфозами спостерігав. І це за кригою він через небезпечні бе́зслихи продирався?! Злісно шкірячись, блідолиций бажав витягти меч небесної сталі, аби мару зруйнувати, але руки замість знайомого руків’я тільки лиш порожнечу вхопили: свій меч він мимохіть віддав троянді сяйливій.

…Неждано-негадано жар-птиця, пронизливо скрикнувши, побіч сяйливої троянди опустилася, тужливо сяючими від вологи очима на неї подивилася — і спотайна огностими, мов полум’я, крильми накрила її.

А серце сяйливої троянди,

В кригу заковане,

Ледь вловимо, обпікаючись морозною кров’ю,

Шептало:

«Моє тепло було створене для холоду тво́го…»