Балада про сяйливу троянду та кригу

Із «Легенд Пір року»

(потайний фоліант)

Балада про сяйливу троянду та кригу

Над верхівками густих, дрімучих, безпросвітних дерев пролітала жар-птиця, тривожно лопочучи своїми золотавими, мов вогонь, крилами. Напівсонну, загадкову, немовби потойбічну тишу ночі порушували вривцем метушливі звірі.

Цей ліс вважався проклятим місцем. Від одного лише погляду на нього серце вмить стискувалося в лещатах панічного страху та холодного відчаю. Усі ― Літні, Весняні, Осінні, ба більше, Зимні ― оминають його семимильними кроками. Якщо хтось знічев’я й забрідав углиб лісу, то ще довго відчував на собі його жаску міць. І навіть крижане серце Зимніх безсиле проти впливу моторошного лісу, де аж повітря, здавалося, просякнуте вщерть задушливою до запаморочення трутизною.

Одначе були ті, хто загадковим чином зуміли обхитрити силу проклятого лісу: могли вільно прогулюватися захаращеними стежинами, не відчуваючи на спині колючі погляди невідомих істот; вдихати на повні груди їдкий запах перегнилого листя без дурману в голові, від якого мороз по спині продирає. Достоту мов відьми!

Всупереч усім страхам Зимніх нестямно тягне до проклятого лісу. Ніхто не може пояснити природу цього таємничого явища, що лоскоче нерви. Однак, Зимній, бережись! Остерігайся проклятого лісу.

Як би він сильно тебе не манив, які б красні співи не долинали з його нетрів… ― не наближайся ні на йоту. Не вспієш і оком змигнути, як стій пропадеш. Пропадеш! ― і слід твій умливіч зачахне. Не встигне жар-птиця змахнути крилом, небесна сталь долетіти до цілі… ― як світ твій обсіч померкне.

Бережись ти, Зимній, проклятого лісу.

Не силкуйсь розгадати його таємниці.

Про сяйливу троянду облиш ти думку

А відьомські таїни залиш-бо жар-птиці.

Посеред рясної гущавини, неподалік від богом забутої, занедбаної, дерев’яної хатинки зростала сиротою одна-єдина сяйлива троянда. Вона намагалася всім станом виструнчитися, дотягнутися до сонячного світла, що линуло тьмяними промінчиками з пишних верховіть правічних дерев. І щодуху відштовхувала своїми гострими колючками непрохані гілля впереміш із листвою.

Попри боротьбу, рік у рік, бутон сяйливої троянди пишнів усе гоже й гоже, стаючи схожим на полум’яне сонце. Сяйлива троянда, навіть не зауважуючи цього, приваблювала до себе блідолику кригу ― своїм сяйвом та шепотом. Все манила й манила… А ті, хто наважувався вирушити на її пошуки, безслідно зникали в тенетах проклятого лісу. Та сяйлива троянда все шептала й шептала: «Тепла́, тепла́, тепла́…» А відчайдухи все шукали й шукали… і безслідно зникали.

Аж ось одного разу блідолицій кризі посміхнулася доля. Наперекір жаському впливові проклятого лісу Зимньому таки вдалося дістатись до омріяної мети: віднайти сяйливу троянду. І вона, відчувши морозне тепло, миттю потягнулася до нього, притулилася яскраво-червоним бутоном до прохолодно-пекучої шкіри. Зимній, радіючи знайденому скарбові, ніжно гладив пелюстки сяйливої троянди, досхочу впиваючись її жагучим теплом.

Одначе блаженство тривало недовго. В одну мить прохолодно-пекучі доторки стали ядовитими, пекельними, нестерпними, немовби гострим лезом небесної сталі раз за разом прорізали тендітний та крихітний стан сяйливої троянди. Її пишний бутон більше не тягнувся до сонця: не мав на це ні сили, ні бажання. Зачах…

Ізра́зу тонке стебло сяйливої троянди покрилося червоними гарячими цівками, які, втім, миттєво застигали, не торкаючись землі, ― і крапля по краплі перетворювалися на кригу. А відтак колись ще живе стебло стало крижаним вістрям меча.

Зимній зі здивуванням спостерігав за цими метаморфозами. І це за кригою він пробирався через небезпечні дебрі? Злісно вишкірившись, блідолиций бажав витягти меч небесної сталі, щоб зруйнувати мару, але руки замість знайомого руків’я вхопили тільки порожнечу: свій меч він мимохіть віддав сяйливій троянді.

Чортихаючись усіма лайливими словами та проклинаючи сяйливу троянду, Зимній зник у гущавині проклятого лісу.

А серце сяйливої троянди,

Заковане в кригу,

Ледь вловимо, обпікаючись морозною кров’ю,

Шептало:

«Моє тепло було створене для холоду твого…»

Негадано-неждано жар-птиця, пронизливо скрикнувши, опустилася біля сяйливої троянди, тужливо глянула на неї сяючими від вологи очима ― і спотайна накрила її вогненними, мов полум’я, крильми.