Розділ 15. Судді

У залі було велелюдно. Слуги снували туди-сюди, завзято готуючись до вечері: переставляли стільці, накривали стіл у формі літери «П» біля трьох драконівських пащ каміна білосніжними скатертинами, носили дзеркальні таці, прикрашали червоними трояндами високі кришталеві вази, запалювали свічки ― щоб і стеля, і стіни, і мозаїчна підлога запалахкотіли яскравими барвистими вогнями.

Діана неспішно спускалася східцями, тримаючись руками за тонкі металеві поручні, внутрішня сторона яких була виконана у вигляді сніжного вихору.

Майка вона помітила відразу. Той стояв посеред зали, переодягнений у чорний строгий мундир зі срібними ґудзиками. У цю мить він здався Діані ще дорослішим, ніж зазвичай: такий розважливий, зосереджений, поміркований. І водночас ніби чимось засмучений. Хоча з усього видно, що той докладав усіх зусиль, аби приховати свій стан. І чим закінчилася його розмова з Любомиром? Схоже, нічим веселим, раз на Майкове обличчя налягла незвична сіра-пресіра кам’яна тінь…

Діана сама перебувала в гнітючому настрої. Ладна була, щоб нарешті опинитися на самоті, самовільно попроситися до славнозвісного підземелля. І, здається, Майк бажав того самого. Мимохіть Діана посміхнулася цій думці.

Поруч із Майком знаходився похилого віку чоловік, якого Діана вже встигла подумки охрестити «дворецьким». Адже на ньому був темний сюртук з довгими полами та біла сорочка, а на шиї ― широка шовкова хустина. Вони щось жваво обговорювали. Час від часу до них підходили слуги ― мабуть, уточнювали певні деталі ― і, отримавши вказівки, продовжували й далі працювати, як бджілки.

Діана застигла в заціпенінні на останній сходинці. З якоїсь невідомої причини їй було лячно ступати далі. А що як вона не мала права спускатися до зали, позаяк до вечері залишалося ще пів години? Хтозна, які порядки заведені в Кригожарі… А що як Майк знову включить режим «їжачковості»? А що як… Ні, нехай він краще ще раз назве її «сонцем». Це слово, сказане його вустами, здатне розвіяти всі безрадісні хмари навкруги та прогнати з крові ядовиті спалахи страху ― Діана була впевнена в цьому, як ні в чому раніше.

Зненацька Діана відчула на собі чийсь довгий пронизливий погляд. Піднявши голову, вона зустрілася з Майковими яскравими очима, що пропікали її аж до самісіньких кісток. І серце враз зажило власним життям: у ньому, не питаючи дозволу, почали зриватися феєрверки з блискавичних ударів, посилаючи громовими поштовхами п’янке тепло до кожної клітинки тіла.

Деякий час вони мовчки витріщалися одне на одного, вивчаючи. Аж ось Майк широко посміхнувся, а погляд із затуманеного перетворився на задоволений, немовби йому сподобалося побачене. Коли він помахав рукою, кличучи до себе, у Діани ніби полуда з очей спала ― і до неї нарешті повернулася здатність дихати та ясно мислити.

«Так, потрібно терміново взяти себе в руки. Якщо я і надалі буду реагувати на нього, як якесь малолітнє дівчисько, донесхочу напхане рожевими гормонами, ні до чого хорошого це не призведе», ― вмить остудила себе Діана й щодуху покрокувала до Майка.

― Вітаю! ― якомога безтурботніше привіталася вона, кивнувши дворецькому.

― Діано, знайомся, ― розпочав Майк, усе ще посміхаючись. На його щоках виблискували ямки, якими хотілося милуватись вічність. Подумки проклинаючи хімічні реакції власного організму, Діана обернула всю свою увагу в бік чоловіка. ― Перед тобою незмінний дворецький Кригожару ось уже як двісті п’ятдесят років ― пан Йосиф.

Діана з несподіванки аж охнула. Скільки?! Вона дала б цьому чоловікові ну років вісімдесят, не більше. Скоріш за все, вік у представників Пір року протікає інакше, ніж у звичайних людей. Тоді скільки років її бабусі?

― Радий знайомству, принцесо Діано, ― ніби й не помітивши її здивування шанобливо промовив дворецький. ― Будуть якісь питання, звертайтеся. Вельми радий допомогти, чим зможу, поки час мій не добіг до кінця.

― Ой, та годі вам! ― захихотів Майк і злегка поплескав дворецького по плечі. ― Ви ще всіх нас переживете: і мене, і Діану. І навіть Любомира.

― Синку, Любомира, ― Йосиф змовницьки нахилився до Майка і стиха продовжив, ― сам чорт не переживе. Подейкують, що час до нього благоволить.

― Це точно, ― відсторонено погодився Майк і раптом запитав: ― Думаєш, скільки твоїй бабусі років?

Діана не відразу збагнула, що це питання адресоване їй.

― А-а?.. Так. ― Вона опустила погляд і прошепотіла, ледве розтуляючи губи: ― Здається, їй далеко не сімдесят, як вона мене запевняла.

― Ви про Мирославу? ― втрутився дворецький, радісно жмурячись. ― Пам’ятаю її. Такі бали влаштовувала! Щоправда, Зимнім туди вхід був заборонений.

― Мирославу? ― спантеличилася Діана.

― Пане Йосиф, ми про Зоряну, ― спокійно виправив Майк, а потім обернув погляд на Діану, від якого ту морозом пройняло від поганого передчуття. ― Діано, Зоряні, якщо пам’ять мені не зраджує, двісті тридцять років.

У Діани аж очі на лоб мало не полізли. Оце так новина! Хоча цього й варто було очікувати… Її турбувало інше.

― Хто така Мирослава?

Вуста Майка стислися в щільну лінію, вилиці напружилися, а очі перетворилися на дві синющі крижинки.

― Ти дійсно хочеш це знати? ― нарешті озвався він.

― Ще б пак! ― ледве не загарчала Діана. Видихнувши, уже спокійніше додала: ― Звичайно. Я хочу це знати.