Розділ 15. Судді

У велелюдній залі слуги, завзято готуючись до вечері, снували туди-сюди: переставляли стільці, накривали стіл у п-подібній формі біля трьох драконівських пащ каміна білосніжними скатертинами, носили дзеркальні таці, прикрашали червоними трояндами високі кришталеві вази, запалювали свічки — щоб і стеля, і стіни, і мозаїчна підлога запалахкотіли яскравими барвистими вогнями.

Діана неспішно спускалася східцями, тримаючись за тонкі металеві поручні. Майка вона помітила відразу. Той, переодягнений в чорний строгий мундир зі срібними ґудзиками, стояв посеред зали геть на себе не схожий, ніби водномить подорослішав: такий розважливий, зосереджений, поміркований… І водночас чимось зажурений. Хоча він явно докладав усіх зусиль, аби приховати свій стан. І чим його розмова з Любомиром закінчилася?..

Побіч нього знаходився похилого віку чоловік, якого Діана вже встигла подумки охрестити «дворецьким», а все завдяки чорному сюртукові з довгими полами поверх білої сорочки та широкій шовковій хустині на шиї. Вони щось жваво обговорювали. Час від часу до них підходили слуги (ймовірно, для уточнення роботи), а після отримання вказівок продовжували й далі невгамовно працювати.

З якоїсь невідомої причини Діана ніяк не могла з останньої сходинки зрушити. А що як вона не мала права сюди спускатися, адже до вечері залишалося ще пів години? Хтозна, які порядки заведені в Кригожарі… А що як Майк знову ввімкне режим «їжачковості» й більше не назве її «сонцем»?.. Підсвідомо їй хотілося почути це слово ще бодай раз! Воно, сказане його вустами, здатне розвіяти всі безрадісні хмари навкруг та прогнати з крові ядовиті спалахи страху — вона була впевнена в цьому, як ні в чому раніше.

Зненацька Діана відчула на собі чийсь довгий пронизливий погляд. Піднявши голову, вона зустрілася з Майковими яскравими очима, що пропікали її аж до самісіньких кісток. І серце враз зажило власним життям: в ньому, не питаючи дозволу, почали зриватися феєрверки з блискавичних ударів, посилаючи громовими поштовхами п’янке тепло до кожної клітинки тіла.

Деякий час вони мовчки витріщалися одне на одного, вивчаючи. Аж ось Майк широко всміхнувся, а погляд із затуманеного перетворився на задоволений, немовбито йому сподобалося побачене. Коли він жестом покликав її до себе, в Діани ніби полуда з очей спала — і до неї нарешті повернулася здатність дихати та ясно мислити. «Так, слід просто-таки терміново взяти себе в руки. Якщо я й надалі реагуватиму на нього, як якесь малолітнє дівчисько, досхочу рожевими гормонами напхане, ні до чого хорошого це не призведе», — вмить остудила себе Діана й щодуху покрокувала до Майка.

— Вітаю! — якомога безтурботніше привіталася вона з дворецьким.

— Діано, знайомся. — На щоках Майка виблискували ямки, якими вічність милуватись замало. Подумки проклинаючи хімічні реакції організму, Діана обернула всю свою увагу на чоловіка. — Перед тобою незмінний дворецький Кригожару ось вже як двісті п’ятдесят років — пан Йосиф.

Діана з несподіванки аж охнула. Скільки?! Вона дала б цьому чоловікові ну років вісімдесят, не більше. Скоріш за все, вік в Пір року протікає інакше, ніж у звичайних людей. Тоді ж скільки років її бабусі?

— Радий знайомству, принцесо Діано, — ніби й не помітивши її здивування, шанобливо вклонився дворецький. — Якщо виникнуть раптом якісь запитання, звертайтеся. Вельми радий руку допомоги подати, поки час мій не добіг до кінця.

— Ой, та годі вам! — відмахнувся Майк. — От побачите, ви ще всіх нас переживете: і мене, і Діану, і навіть Любомира.

— Любомира, синку, — Йосиф змовницьки нахилився до Майка, — й сам чорт не переживе. Подейкують, час до нього благоволить.

— Це точно, — відсторонено погодився Майк. І зненацька запитав: — Думаєш, скільки твоїй бабусі років?

— А-а?.. — Діана не відразу збагнула, що це питання адресоване їй. — Так, — опустила погляд вона. — Здається, їй далеко не сімдесят, як вона мене запевняла.

— Ви про Мирославу? — радісно жмурячись, втрутився дворецький. — Пам’ятаю її. Такі бали влаштовувала! Щоправда, Зимнім вхід туди був суворо заборонений.

— Мирославу? — враз спантеличилася Діана. Ні про яку Мирославу вона зроду-віку не чула.

— Пане Йосифе, ми про Зоряну, — спокійно виправив його Майк, — і їй, якщо пам’ять мені не зраджує, двісті тридцять років.

В Діани аж очі на лоб мало не полізли. Оце так новина! Але її турбувало інше:

— Хто така Мирослава?

Коли Йосиф раптом в збентеженні заметушився:

— Так, молодь, мушу відклонитися. Ще раз був радий знайомству, принцесо Діано. Пам’ятайте, я завжди до ваших послуг. Будь-яких! — наголосив він і, низько вклонившись на прощання, покинув залу.

— Звідки ти знала, що я хотів, аби ти одягла саме цю сукню? — ошелешив Діану несподіваним запитанням Майк, що в неї на мить навіть дар мови зник і всередині все від люті побагровіло: цей хлопчисько спеціально тему переводить! — Я серйозно. Звідки? — наче й не було нічого продовжив він. Це Діану ще дужче роздраконило.

— Нізвідки. — Їй і на думку не спадало підбирати таку сукню, щоби та Майкові, бачте, сподобалася. Просто вибрала зі скрині першу-ліпшу — звичайну, ніжно-пастельного відтінку, облямовану золотими квітковими візерунками, і без жоднісінького ґудзика.

— Ти ніби зменшилася. — Майк намагався поглядом знайти її взуття, яке ховалося за довгими краями сукні, а в Діани тимчасом все більше та більше наростало просто-таки навіжене бажання торохнути його по голові так сильно, щоб аж зірочки повискакували. Ще секунда і… — Тільки не кажи, що ти в кросівках? — Майк недовірливо здійняв праву брову.