Розділ 14. Лист-шет

— Вітаю у святая святих, — переступивши поріг кімнати, з іскорками в очах заявив Макс.

Діана не змогла стримати здивованого й водночас захопленого вигуку, позаяк очікувала, що Майк поселить її серед темнючих голих стін, а натомість… Кімната перевершила всі її сподівання.

Тут було багато сонця.

Наперекір бурі за мурами Крижаного замку стіни кімнати випромінювали тепло та затишок, а все завдяки приємному золотистому кольорові. Окрім цього, кожна деталь інтер’єру була ретельно кимось продумана, наче хтось підбирав речі з думкою про майбутнього мешканця.

Зі стелі звисала кришталева люстра з сотнями вогниками у витіюватих свічницях, по всіх кутках стояли високі бронзові свічники на ніжках у формі трояндових пелюстків, і на стінах де-не-де розміщувалися бронзові канделябри з чашами-квітками. Обіч вікна з рожево-бежевими шторами, гаптованими золотистими серцями, простягалося широке ліжко, застелене ніжним ліловим атласним покривалом, а над ліжком спадав балдахін із майже прозорого невагомого мережива. Недалеко знаходився туалетний різьблений столик із невеликим дзеркалом в овальній, покритій позолотою рамі. На ньому Діана помітила старовинні гребінці різних форм, що скидалися на мамині, які залишилися в проданому сільському будинку. Тужливі спогади негайно проникли в саму душу, що аж очі затуманилися слізьми.

Аби відвернутися, Діана закружляла круг себе зором. Її погляд зачепився за дзеркало людського зросту, обрамлене мерехтливим червоним коштовним камінням, рубінами, яке трималося на ніжках із золотих трояндових пелюстків. Уважно вгледівшись у своє відображення, Діана з подивом виявила, що в ній щось змінилося. Погляд... Він став впевненішим, і в очах з’явився дивний гарячковий блиск. «Недарма кажуть, нові обставили загартовують дух», — подумки тоскно підсумувала вона.

Вздовж протилежної до вікна стіни вишикувалися полиці, вщент заповнені книгами на будь-який смак як у шкіряних, так і в твердих палітурках, сучасних. Серед такого різноманіття Діана виявила корінці, назви яких написані невідомою мовою, якою, цілком можливо, колись вона володіла.

Знайшовши вільне місце, Діана заледве впихнула туди подаровану Любомиром книгу, про себе постановивши вже ввечері обов’язково приступити до її студіювання й постаратися віднайди якомога більше прихованих сенсів, — і охнула, побачивши свою улюблену дитячу книгу з казками. Боячись прогнати дивне тепло, що щемом огорнуло огруддя, Діана обережно зняла її з полиці, а коли розгорнула, охнула ще дужче.

Форзац містив напис.

Моєму Апельсинчику від Діани.

Разом назавжди.

♡♡♡

В очах знову неприємно засвербіло, а горло стислося у вузлі з гіркоти та печалі.

Діана не пам’ятала, коли писала ці слова. Не пам’ятала своїх думок та почуттів тієї миті, коли дитячою рукою виводила літери. Одначе всім єством чула: вона любила людину, якій присвячувала напис.

Злякавшись цього усвідомлення, Діана хутко пошпурила книгу назад. Майк має рацію: привиди минулого слід залишити в минулому. Але…

Чому він повернув їй подаровану книгу? Це виглядало наче мовчазний ляпас: мовляв, для мене ці слова вже нічого не значать, відпусти минуле і живи теперішнім. Та заковика в тім, що Діана не хотіла нічого відпускати, ба більше, хотіла тонути в примарах минувшини. Згадати все до найдрібніших деталей. Хай навіть це знаменує дикий біль, бо так, як було, вже ніколи не буде… — вона хотіла це пережити.

Вона хотіла зберегти спогади про того, кого називала своїм Апельсинчиком.

От би дія Антиспогаду якомога швидше розвіялася!

Поки Діана віддавалася роздумам, Макс, склавши руки на грудях, уважно слідкував за її діями.

— Тобі не подобається? — Либонь, він вловив її замішання, але розтлумачив його по-своєму.

— Чому ж? Подобається. Тут досить гарно. — Діана постаралася зобразити подобу усмішки, одначе вийшло кисло. Щоби приховати хвилювання, вона підійшла до каміна, в якому спокійно тріскотіло багаття, розсіюючи химерні контури на білосніжний пухнастий килим. Напевно, тут комфортно читатиметься з гарячим напоєм.

— Зараз трохи прохолодно, — слідкуючи за нею, незвично напружено протягнув Макс, — але через годинку-другу має потеплішати.

Діана звернула увагу на фортепіано зліва від каміна.

— Я не вмію грати на фортепіано… — розгублено прошепотіла вона.

— Можливо, колись вміла. А може, Майк влаштовуватиме тобі концерти, — намагався віджартуватись Макс, проте якось мляво. По його ясному обличчі блукали тіні, буцімто він з осторогою ставився до Діани, щосекунди очікуючи підступу. І де той добродушний веселун, який радів зустрічі з нею?

Мимовіль відвівши погляд, Діана обернулася до двох м’яких крісел поблизу вікна, обшитих кремовою тканиною букле, що нагадувала шерсть вівці, де виявила розписаний акуратною каліграфією з хитросплетеними завитками клаптик цупкого паперу. Від прочитаного її серце завмерло, а потім ледве не роздерлося по шматках.

Сонце, звідсіль відкривається шикарний вид на світанок.