Розділ 13. Любомир

Кам’яну підлогу встеляв розкішний багряний килим, а попелясті стіни прикрашали картини в громіздких золотих рамах із зображенням пейзажів та портретів — найпевніше, господарів Кригожару або їхніх родичів. Поміж полотнами кріпилися смолоскипи в залізних кільцях та канделябри на ланцюгах. Час від часу Діана помічала зброю — мечі та щити, а також лицарські обладунки.

Ліворуч вилися арочні вікна, вітражні чи ґратчасті. Буря ні на йоту не вщухла, а навпаки — ще з більшою інтенсивністю посилала дощ разом із навальним вітром боротися зі стінами Крижаного замку.

— Тут доволі часто штормить, — пояснив Майк. — Це справжнє диво, що буря нас по дорозі не наздогнала. А втім, світанки в нас прекрасні.

— Справді? — Діана уявила, як сонце пробуджується над тихим океаном, розсіюючи смуги різних відтінків червоного… От би до завтрашнього ранку буря дійсно вщухла!

— Ми зараз в Центральній вежі, — повів далі Майк. Діані здалося, ніби той спеціально змінив напрямок розмови. — Я живу на самій верхівці, твоя кімната поверхом нижче, а дядько мешкає в Північній вежі. І ми, — Майк зиркнув на годинник, зітхаючи, — злегка запізнюємося. А дядько цього збіса не любить. Тому якщо не хочемо зустріти світанок у підземеллі, варто прискоритися.

Діана запідозрила неладне:

— Почекай, і часто ти зустрічав там світанки?

— Кожен гість мусить бодай раз стріти світанок у підземеллі, балда, — процідив Майк, злісно зіщулившись.

«Ясно, — підсумувала Діана, — відхиляється від теми, значить, часто». І знову він випустив свої колючки, мов і не було зовсім ще мить тому теплих обіймів. Ну що за хлопець, а? Варто лишень на хвильку наблизитися, як той відразу ж закривається! А ще кажуть, в дівчат настрій перемінний…

Діана вже збагнула, що це в Майка захисна реакція така. Він пережив занадто багато як для своїх юних років і звик приймати самостійні рішення, покладаючись тільки на себе. Та ще й зростав під покровительством дядька, методи виховання якого далекі від гуманних.

— Цей твій дядько якийсь ненормальний, — не стримавшись, осудила Діана. — Ми ж не в середньовіччі якомусь, щоби підземеллям карати!

— Мала, озирнись! Ми в середньовічному замку, де діють свої правила. До того ж я не схожий на слухняного хлопчика, еге ж? І якщо ми спізнимося бодай на секунду, ти відчуєш гнів мого дядька власною персоною.

…Побіч гвинтових сходів Майк притримався, попасаючи зором Діанині підбори.

— Ех, схоже, таки доведеться знову нести тебе на руках, — нарешті, набравши поважного вигляду, мовив він.

— Знову? — завмерла від розгубленості Діана.

— А як ти гадала, опинилася в моїй кімнаті? Мей перенесла чи, либонь, Даф?

— Є ще Макс… — пробелькотіла вона, дедалі більше заливаючись рум’янцем.

— Тобі на його руках було б комфортніше, ніж на моїх? — Майк здійняв праву брову, нібито йому ця думка видалася смішною.

Правду кажучи, Діані хотілося, щоб саме Майк ніс її на руках, але в цьому вона йому не зізнається — нізащо.

— Поки ми тут сперечаємося, — Діана ступила на першу сходинку, — дорогоцінний час втікає. Тому вперед, мій охоронцю.

— Слухаюсь, моя величносте.

І Майк помчав вниз так, що Діана ледве за ним поспівала. Вже на сотій сходинці її ноги нестерпно заболіли від напруження. Відразу закортіло зняти ці трикляті підбори й продовжити шлях босака, але вона — принцеса, а принцеса зобов’язана простувати з гордо піднятою головою, що б не відбувалося довкіл.

Нарешті сходи перемінилися навісною галереєю. Звідтіль добре проглядався брукований двір з альтанками, молочно-білими статуями та круглим фонтаном з кам’яними бортиками. Щоправда, останній, судячи з усього, давно не працював.

В центрі фонтану бовваніла дивна статуя, вирізьблена із сірого каменю: бутон троянди, де замість стебла був меч, вістря якого простромлювало безводне дно, а замість листків — половинки серця. Статуя ніби підсвічувалася зсередини й виглядала живою. Здавалося, вона ось-ось візьме й сколихнеться від раптового подиху вітру.

Майк перехопив Діанин зачудований погляд:

— Ходять легенди, буцімто цю статую збудував мій предок на честь його безмежної любові до Єдиної.

— Твоїм родичем був охоронець-Зимній? — здогадалася Діана.

— Можливо. — Майк виструнчився. Його обличчя скувала непорушна маска. — Так, цілком можливо. А проте навіть якщо хтось із моїх предків і був охоронцем, тут пишатися нічим.

Останні слова він вимовив з ледь помітною люттю. Діана запідозрила, що Майк щось приховує від неї. Щось дуже й дуже важливе, чим, ясна річ, ділитися й не квапився.

— А, ось ви де! — наздогнав їх Макс. Його комбінезон був геть замащеним, й долоні теж. — Це мастило, — обернувшись до Діани, роз’яснив він. — А тобі, бро, я забороняю наближатися до техніки взагалі! Ти нащо панельку приборів розібрав, га, звірюга?

— Там почало щось барахлити… — Майк почухав за потилицею, а очі так і забігали туди-сюди.

— Почало щось барахлити, кажеш…

— Я прочитав уважно інструкцію, вивчив будову літальної машини…