Розділ 13. Любомир

Вони швидко прямували крізь широкий коридор, кам’яну підлогу якого устеляв червоний килим. Тут панувала сутінь.

Стіна з темно-сірого каменю праворуч була прикрашена картинами в громіздких золотих рамах, із зображенням пейзажів та портретів людей як у середньовічному вбранні, так і в сучасному. Мабуть, подумалося Діані, це були портрети господарів Кригожару або їхніх родичів: усі зображені люди мали бліду шкіру та чорне волосся. Поміж полотнами кріпилися смолоскипи в залізних кільцях та канделябри на ланцюгах. Час від часу Діана помічала зброю — мечі та щити, а також лицарські обладунки.

Ліворуч були арочні вікна, вітражні чи ґратчасті, крізь які линуло тьмяне сіре світло. Буря ні на йоту не вщухла, а навпаки — ще з більшою інтенсивністю посилала дощ разом із вітром боротися зі стінами Крижаного замку.

— Тут дуже часто штормить, — пояснив Майк, усе ще міцно стискаючи Діанину долоню. — Особливо о цій порі року. Це справжнє диво, що нас буря по дорозі не наздогнала. А втім, світанки в нас прекрасні.

— Справді? — Діана уявила, як сонце піднімається над спокійним океаном, розсіюючи смуги різних відтінків червоного… Це видовище повинне аж дух захоплювати. От би до завтрашнього ранку буря вщухла!

— Справді-справді. Ми зараз у Центральній вежі, — повів далі Майк. Діані здалося, ніби той спеціально змінив напрямок розмови. — Я живу на самій верхівці, твоя кімната буде поверхом нижче, а дядько мешкає в Північній вежі. І ми, — Майк зиркнув на годинник, зітхаючи, — злегка запізнюємося. А дядько цього не любить. Тому якщо не хочемо зустрічати світанок у підземеллі, варто прискоритися.

Діана запідозрила щось неладне:

— Почекай, і часто ти зустрічав там світанки?

— Кожен гість замку повинен хоча б раз зустріти світанок у підземеллі, балда, — процідив Майк, злісно прижмурившись.

«Зрозуміло. Уходить від теми — значить, часто», — зробила висновок вона. І він знову випустив свої колючки, ніби й зовсім не було ще мить назад теплих обіймів. От що за хлопець, а? Варто тільки на хвильку наблизитися, так той відразу закривається. А ще кажуть, у дівчат настрій скаче…

Діана вже зрозуміла, що це в Майка захисна реакція така. Він пережив занадто багато як для своїх юних років і звик приймати самостійні рішення, покладаючись тільки на себе. Та ще й зростав під покровительством дядька, методи виховання якого далекі від гуманних. 

— Цей твій дядько якийсь ненормальний. Ми ж не в середньовіччі, щоб наказувати підземеллям!

— Мала, озирнись навколо! Ми в середньовічному замку. Тут діють свої правила. До того ж я не схожий на слухняного хлопчика, еге ж? І якщо ми запізнимося хоча б на секунду, ти відчуєш на собі гнів мого дядька власною персоною.

— Ти мене просто залякуєш.

— Можливо. Але випробовувати долю я не хочу.

Вони дійшли до гвинтових сходів з високими кам’яними східцями.

Майк обвів очима Діанині підбори:

— Ех, схоже, доведеться тебе знову нести на руках.

— Знову? — Діану дрожем пройняло.

— А як ти гадала, опинилася в моїй кімнаті? Мей перенесла чи, либонь, Даф?

— Є ще Макс… — пробелькотіла вона, дедалі більше заливаючись рум’янцем.

— Тобі на його руках було би комфортніше, ніж на моїх? — Майк здійняв праву брову, немовби йому ця думка видалася смішною.

Правду кажучи, Діані хотілося, щоб саме Майк, цей нестерпний хлопчисько, ніс її на руках, але в цьому вона йому не зізнається — нізащо.

— Поки ми тут сперечаємося, — Діана ступила на першу сходинку, — дорогоцінний час втікає. Тому вперед, мій охоронцю.

— Слухаюсь, моя Величність.

І Майк побіг сходами вниз. Діана ледве за ним поспівала. Виникло нестерпне бажання зняти ці трикляті підбори й продовжити шлях босою. Але Діана — принцеса. А принцеса повинна йти з гордо піднятою головою, що б не відбувалося навколо.

Діана почала мовчки проклинати мультфільми Дісней: через них у її голові закарбувався образ гордої незламної принцеси.

Уже на сотій сходинці Діанині ноги почали нестерпно боліти від напруження. Все-таки, вона давненько не носила підбори, а сходи в поєднанні з підборами — катування, жахливіше за будь-яке підземелля, навіть з мільярдами пацюків.

Нарешті сходи припинилися виходом на навісну галерею, звідки було добре видно брукований двір. Там розташовувалися альтанки, молочно-білі статуї, а посередині — круглий фонтан з кам’яними бортиками. Щоправда, останній, судячи з усього, давно не працював.

У центрі фонтану бовваніла дивна статуя, вирізьблена з сірого каменю: бутон троянди, де замість стебла був меч, вістря якого простромлювало безводне дно, а замість листочків — половинки серця. Статуя ніби підсвічувалася зсередини й виглядала живою. Здавалося, вона ось-ось так і сколихнеться від раптового подиху вітру.

Майк перехопив Діанин зачудований погляд:

— Ходять легенди, що цю статую збудував мій предок Зимній на честь його безмежної любові до Єдиної.

— Твоїм родичем був охоронець-Зимній?

— Можливо. — Майк виструнчився. Вираз його обличчя був непорушною маскою. — Так, цілком можливо. Однак навіть якщо хтось з моїх предків і був охоронцем, тут нічим пишатися.