Розділ 10. Ліс із кошмарів

З кожним кроком на Діану нападали все нові й нові хвилі страху. Його щупальці обплітали її як ззовні, так і зсередини, зазираючи до найпотаємніших куточків душі.

Чому цей ліс здається знайомим? Діана впевнена: вона тут ніколи не бувала. Однак її серце гупало, розриваючи грудну клітину, так, ніби бажало розбудити всіх лісових мешканців. 

Здавалося, час втратив свою силу — пройшло пів години, година, дві? Діана не знала.

Густі верхівки дерев приховували сонце, через що в лісі панувала напівтемрява — це ще більш пригнічувало. Гниле листя вперемішку з вогкою землею також не додавало веселого настрою.

Якби не Майк, який продовжував міцно тримати її за руку, Діана б, без сумніву, піддалась гнітючій атмосфері — сіла би під першим-ліпшим деревом, згорнувшись калачиком, і розревілася.

«Що за нюні? Вище носа! — подумки підбадьорила себе вона. — Мене, як-не-як, у замок ведуть, а не на похорони. Хоча…» Діана з підозрою зиркнула на Майка. Можливо, десь у цьому лісі є заздалегідь вирита яма з лопатою й табличка з її ім’ям? Хтозна, що робиться в його голові… Він же ж клявся на шматки її розірвати, а потім взяв і… обійняв.

Діана мовчки застогнала, бувши не спроможною розв’язати гордіїв вузол із різних емоцій.       

Майк помітив її настрій:

— Усе гаразд? На тобі лиця немає. Скоро буде від Зими не відрізнити.

Діаниних сил вистачило тільки на те, щоб кивнути. Майк розтлумачив це по-своєму:

— Ця зміюка щось тобі встигла зробити? Тільки не крийся!

— Нічого він мені не зробив. Нехай лишень посміє…

— Точно? Дивись мені… Ми ще можемо розвернутися і…

— Я можу за себе постояти, — із впертістю перебила Діана.  

— Ну-ну. Ти ж іще мала зовсім.

Діана відчула, як у її грудях почало розпалюватися вогнище роздратування. Вона зупинилася й вирвала свою долоню.

— Нічого я не мала!

Майк неспішно пройшовся по ній поглядом, скануючи з голови до п’ят — Діану кинуло в жар. Кожна клітинка її тіла почала волати про крижану воду, так спекотно їй стало.

Майк прохрипів, дивлячись прямо в очі:

— Та бачу я, що не маленька.

От і прекрасно. Діані чомусь було важливо, щоб він не сприймав її маленькою шестирічною дівчинкою. Вона опустила погляд і продовжила шлях, буркнувши під ніс:

— І чого ти так розхвилювався? Нам обом відомо, що Ден не зробить мені нічого лихого.

Майк порівнявся й повільно мовив, ніби розжовував каміння:

— Можливо, і дарма я так розхвилювався. Гм, от дійсно… Залишив би вас наодинці, і нехай Ден робив би те, що там нафантазував. І ти була б не проти. Він же ж тобі подобається.

Діана стала як укопана.

— Чого? З чого ти взяв? Це не так! Він мені вже давно не подобається…

Вона замовкла, збагнувши, що, по суті, тільки що підтвердила слова Майка, а той спостерігав за нею зі здивовано-насмішливим поглядом. Діана почервоніла по саме волосся. І взагалі, чого вона перед ним виправдовується?

Але наступна фраза вилетіла перш ніж Діана встигнула прикусити язика:

— Мені він огидний. Отак. Затямив?

— Звісно-звісно, — посміхнувся Майк. Діана на мить залюбувалась ямками, що виступили на його щоках, але наступні слова її пересмикнули: — Я взагалі здивований, що ти не поповнила його списочок. Він же ж такий весь із себе кр-р-ра-а-асень. — Майк удав, ніби його зараз знудить.

— А ще бабник, — закотила очі Діана й зніяковіло почухала за потилицею. — Та й… я йому цікава банально через те, що Єдина-принцеса.

Вона гірко посміхнулась. Це ж дійсно так: Денис почав приставати до неї зі своєю любов’ю тільки після того, як дізнався, ким вона є. Діану від усвідомлення цього ледь не вирвало.

— І довго ж до тебе доходило, — добив Майк.

— Сказав би раніше — швидше дійшло! — Діана знову роздраконилася.

У неї промайнула думка, що Майк спеціально її на такі емоції викликає: зовні він виглядав, як зазвичай, блідим та похмурим, проте в очах грали бісики.

Діана додала спокійнішим тоном:

— Давай закриймо тему про Дена, гаразд? Краще розкажи, що це за ліс, чому ми пробираємося хащами, а не через місто, і чи далеко цей твій крутий замок? 

Майк відновив шлях і відповів:

— По порядку, мала. Перше, мені набридло відчувати стеження пнів у чорних балахонах. Я подумав: можливо, не один я поважаю традиції? — Він лукаво посміхнувся. — І диви — спрацювало! Цей ліс — це територія Єдиних, ваше заповітне володіння, древня земля. Для чужаків — терра інкогніто.

— Але ж ти зараз тут…

— Я — поруч із володаркою цих земель. — Майк наморщив носа. — Але якщо ти проти, можу залишити тебе наодинці на поїдання вовкам.

— А тут є вовки? — Діана сполохано озирнулась.

— Є, є, не сумнівайся. І дикі кабани, і інші хижі звірятка.