Розділ 10. Ліс із кошмарів

Розлоге звивисте галуззя приховувало синяву неба. Тільки де-не-де, крізь маленькі щілинки, пробивалося сіре тьмяне світло. Якби не Майк, Діана б, безумовно, піддалася гнітючій атмосфері: сіла би під першим-ліпшим деревом і, так тому й бути, розревілася.

«Що за нюні? Вище носа! — подумки підбадьорила себе вона. — Мене як-не-як до замку ведуть, а не на похорони. Хоча…» Діана з підозрою зиркнула на Майка. Можливо, десь тут є заздалегідь вирита яма з лопатою й табличка з її ім’ям? Хтозна, що робиться в його голові. Він же ж клявся на шматки її розірвати, а потім взяв і… обійняв.

Діана мовчки застогнала, бувши неспроможною розв’язати гордіїв вузол із різних емоцій.

Здавалося, Майк вловив її настрій:

— Все гаразд?

Сил вистачило лиш на те, щоб кивнути. Майк розтлумачив це по-своєму:

— Ден таки встиг щось тобі заподіяти? Тільки не крийся.

— Нічого він мені не зробив. Хай лишень посміє.

— Точно? Ми ще можемо розвернутися і…

— Я можу за себе постояти, — вперто урвала Діана.

— Ну-ну. Ти ж іще мала зовсім.

Діана відчула, як в її грудях розпалилося вогнище роздратування.

— Нічого я не мала! — зупинилася вона, вирвавши долоню.

Майк неспішно пройшовся по ній поглядом, скануючи з голови до п’ят, що її аж в жар кинуло. Кожна клітинка тіла заволала про крижану воду, так спекотно їй стало.

— Та бачу я, що не маленька, — нарешті випалив він, дивлячись прямо у вічі.

От і прекрасно. Діані чомусь було важливо, аби Майк не сприймав її маленькою шестирічною дівчинкою.

— І чого ти так розхвилювався? — бовкнула вона, продовживши шлях. — Нам обом відомо, що Ден не завдасть мені лиха.

Майк порівнявся й звільна мовив, ніби розжовував каміння:

— Може, й дарма я так розхвилювався. Гм, от дійсно… Залишив би вас наодинці, і хай би Ден робив те, що там собі нафантазував. І ти була б не проти. Він же ж тобі подобається.

Діана стала як укопана.

— Чого? З чого ти взяв? Це не так! Він мені вже давно не подобається!

Вона замовкла, збагнувши, що, по суті, тільки-но підтвердила його слова. А той, не забарившись, розплився в здивовано-насмішливій міні. Її щоки налилися жаром. І взагалі, чого вона перед ним виправдовується?

Однак наступна фраза вилетіла, перш ніж Діана встигнула прикусити язика:

— Мені він огидний. Отак. Затямив?

— Звісно-звісно, — всміхнувся Майк. На мить Діана замилувалася ямками, які виступили на його щоках, але наступні слова її пересмикнули: — Я взагалі здивований, що ти не поповнила його списочок. Він же ж такий весь із себе кр-р-ра-а-асень. — Майк вдав, ніби його зараз знудить.

— А ще бабник, — закотила очі Діана й ніяково почухала за потилицею. — Та й… я йому цікава банально через те, що принцеса.

Вона гірко посміхнулася. Це ж дійсно так: Денис пристав до неї зі своєю любов’ю тільки після того, як дізнався, ким вона є. Від усвідомлення цього її ледь не вирвало.

— І довго ж до тебе доходило, — добив Майк.

— Сказав би раніше, швидше дійшло! — знову спалахнула Діана. Спокійніше додала: — Годі про Дена. Краще поясни, чому ми пробираємося хащами, а не через місто.

— Мені вже в печінках сидять ці пні в чорних балахонах, — відновивши шлях, озвався Майк. — Я подумав: а може, не один я поважаю традиції? І диви, спрацювало! Цей ліс — заповітне володіння Єдиних, тому для чужаків — терра інкогніто.

— Але ж ти зараз тут.

— Поруч із володаркою цих земель. — Він наморщив носа: — Але якщо ти проти, можу залишити тебе на поїдання вовкам.

— А тут є вовки? — Діана сполохано озирнулася.

— Є, навіть не сумнівайся.

Ненароком Діана ступила на гілку — почувся гучний тріск, що налякав зграю воронів. Майк і тут не обійшовся без шпички:

— М-да, не завадило б навчитися обережніше ходити. Все-таки ти принцеса, а не слон.

Діана спершу хотіла щось гостре кинути у відсіч, проте вчасно втрималася.

— Але тут вимальовується одна проблемка, — продовжив ніби до себе Майк. — Якщо ті «охоронці» поважають традиції, значить, вони з наших. Ну, це й так було ясно… А ще це означає, що вони працюють на того, хто поважає традиції. — Він тяжко видихнув. — Чесно? Я розгублений. На мого дядька? Звичайно, він відомий дотримуванням правил, але тоді він мусив був сповістити мене, чого не зробив. На Темного Лорда? Гм-м. Прямо сплю й бачу, як той, поправляючи фартушок, розставляє столові прибори й сідає за прийомчик їжі під класичну музичку. Тьху, дідько! А якщо це Судді? Хоча нащо їм це? А ще символіка…

— Символіка?

— Угу. Корона та пів крила кажана. З короною ще більш-менш зрозуміло — влада й так далі. А от крило… Не пригадую такого символу, тим паче в комбінації.

— Ти ґуґлом користувався? Чи лиш на свою пам’ять покладаєшся?