Розділ 8. Дев'яте коло пекла

Майк знав: як тільки його голова торкнеться подушки, він провалиться в тривожний сон, який був його особистим дев’ятим колом пекла. Його кошмари, немов візити з потойбіччя, постійно грають одну й ту саму мелодію по кругу, намагаючись зламати його, змусити повірити у власну провинність. І він піддавався ― ставав маріонеткою вини.

Спершу Майк намагався якимось чином приборкати жахливі видіння, змінювати картинки, як він це робив з небажаними фотографіями, які пішли до камінного вогню на згорання, ― але в нього нічого не виходило. Десять років поспіль він бачить та переживає одне й те саме. І як тут не зійти з розуму?

Були часи, коли Майк спеціально не лягав спати, щоби перевірити, скільки він зможе протриматися без сну. Його особистий рекорд ― двадцять днів, що стали для нього і спасінням, і отрутою. Він просто відтягував невідворотне. Сон після вдаваного відпочинку приніс йому такий душевний біль, як під час безпосередніх подій. Після того він вирішив: досить експериментів! Він буде боротися уві сні сам із собою і, можливо, колись таки переможе.

І не помилився. Після того як  Майк заплющив очі й впродовж декількох хвилин крутився в ліжку, він поринув у чорний гнітючий морок жаху.

Майк ступав по вузькому коридору в густій-прегустій пітьмі. Це перший етап його подорожі, кінцеву точку якої він волів усіма силами уникнути. На жаль, це неможливо. Колись Майк спробував розвернутися й попрямувати у зворотному напрямку. Але яке було його здивування, коли він все одно дійшов до тих самих великих дерев’яних дверей!

Адже згаданий коридор веде тільки до одних-єдиних дверей ― прямісінько у пекло.

Запалювати настінні свічники також немає сенсу. У кишені штанів Майк вже давним-давно нащупав сірники, але ті нездатні навіть на маленьку іскру. Немовби він не заслуговує хоча б на іскринку спокою!

― Хоча б меч при мені… ― глухо промовив Майк.

І враз застогнав. Він був би радий зараз викинути цього меча якомога далі за тридев’ять земель, та навіть у космос до іншої планети, аби тільки не відчувати вагу за спиною.

Його улюблений меч здавався цієї миті непід’ємною ношею.

З кожним кроком Майк вловлював запах смерті. Усе було просочене нею: темрява, повітря в коридорі і навіть його одяг.

Майк був одягнений так само, як і в той фатальний день ― у чорні штани та білу сорочку вільного крою з рюшами. «Ха, для балу вікторіанської епохи не вистачає тільки жилетки, піджака, кишенькового годинника та капелюха, ― подумалося йому. ― Однак попереду на мене чекає танець чорної комедії». Він судорожно видихнув.

Ненароком Майк згадав бали, які влаштовували його батьки. Кожного місяця Крижаний замок перетворювався на музичну скриньку із сотень свічок, танцювальних па та оркестрових звуків. У той час Майк був щасливий. Світ бачився в радісних та безтурботних тонах, і здавалося, ніщо не зможе його потьмарити.

Один день перекреслив усе.

Після смерті батьків Кригожар перетворився на крижану похмуру пустку. Головна зала більше не виблискує гучними вечірками, та й людей у замку майже немає: тільки Майк, дядько та слуги.

Раптом Майк почув сміх, який лунав немов із глибокого сховку підсвідомості. Як давно він не чув ЦЕЙ сміх ― сміх мами. Аж мороз поза шкірою пішов.

Чому він чує її сміх? І чому від нього стало так кепсько на душі?

«Тримай себе в руках. Це просто сон, який скоро завершиться», ― спробував заспокоїти себе Майк. Вийшло жалюгідно.

Він віддався спогадам.

Його батьки, Астрей та Зореслава, були незвичними Зимніми: спокійними та урівноваженими. Якби не їхня ідеальна Зимня зовнішність (бліда шкіра, чорне волосся, блакитні очі, темно-червоні губи), Майк запідозрив би, що його всиновили. Батьки пояснювали свою вдачу роками важкої праці над приборканням палкого темпераменту. І цього вони хотіли навчити й сина. Правду кажучи, Майкові битва із внутрішнім звіром давалася вкрай важко. Але він старався, як міг. Хотів ставати кращою версією себе ― заради батьків і… тієї маленької дівчинки з довгим медово-золотавим волоссям.

Але все змінилося. Батьки були б тепер зовсім незадоволені поведінкою сина.

Вони виховували його в любові. Ніколи не піднімали руки, не підвищували голос ― тільки зі спокоєм, неначе з дорослою людиною, роз’яснювали правила та істини. І за це Майк їх дуже поважав. На відміну від дядька… Той не церемониться з моральними нормами виховання.

Рубці на спині Майка вкотре болісно засвербіли.

Майк впевнений: якби батьки були б живі, вони нізащо не допустили б такого поводження зі своїм сином. Але вони мертві, а Майк відданий на виховання дядькові, і той має цілковите право виховувати його так, як забажає за потрібне. А Майк не завжди поводиться добре. Рік тому він вчинив те, за що його жорстоко покарали: закрили в підземеллі на тиждень без їжі та води, а потім відшмагали батогом із небесної сталі. Але Майк не шкодує про скоєне. Якби була можливість щось змінити, він зробив би те саме, і навіть більше.

А ще Майк все частіше помічає на собі дивні довгі погляди дядька, немовби той чогось вичікує, немовби перевіряє, чи Майк готовий до великих звершень. Йому це зовсім не подобалося.

Майк був пізньою дитиною в сім’ї навіть за мірками світу Пір року. Він народився, коли Астрею та Зореславі було вже за сто п’ятдесят років. І саме його, як наймолодшого та любого сина, довелося за роковим велінням долі принести в жертву на благо цивілізації. Не встиг Майк оклигатися після народження, збагнути, у якому світі він з’явився, ― як його вже обрали охоронцем. Тепер все його життя продумане наперед, а власні бажання та прагнення відкладені в найглухіший кут довгої шухляди.