Розділ 8. Дев'яте коло пекла

Майк знав: як тільки його голова торкнеться подушки, він провалиться в тривожний сон, який був його особистим дев’ятим колом пекла. Його кошмари, немов візити з потойбіччя, постійно грали одну й ту саму мелодію по кругу, намагаючись зламати його, змусити повірити у власну провинність. І він піддавався — ставав маріонеткою вини.

Спершу Майк намагався за всяку ціну приборкати жахливі видіння, як це він пророблював з небажаними фотографіями, які пішли до камінного вогню на згорання, — але в нього нічого не виходило. Десять років поспіль він бачить та переживає одне й те ж. І як тут не зійти з розуму?

Свого часу Майк зумисно не засинав, аби перевірити, скільки здатен протриматися без сну. Його особистий рекорд — двадцять днів, що стали для нього і спасінням, і отрутою. Він просто відтягував невідворотне. Сон після вдаваного відпочинку приніс такий душевний біль, як під час безпосередніх подій. Після того він постановив: досить експериментів! Він буде боротися вві сні сам із собою і, можливо, колись-таки переможе.

…Вузький коридор тонув у чорному гнітючому мороці жаху. Це перший етап подорожі, кінцеву точку якої Майк волів усіма силами уникнути. Звісно, попервах він пробував змінювати напрям. Але яке було його здивування, коли перед ним все одно виринали ті самі величезні дерев’яні двері!

Адже згаданий коридор веде тільки до одних-єдиних дверей — прямісінько в пекло.

Запалювати настінні свічники теж даремно. В кишені штанів Майк вже давним-давно нащупав сірники, але ті нездатні навіть на маленьку іскру. Немовбито він не заслуговував бодай на іскринку спокою!

— Хоча б меч при мені… — приглушено мовив Майк.

І враз застогнав. Він був би радий викинути цього меча якомога далі — за тридев’ять земель, та навіть в космос до іншої планети! Його улюблений меч здавався цієї миті непід’ємною ношею...

З кожним кроком Майк вловлював запах смерти, що просякав дощенту все довкіл, навіть його одяг — чорні штани та білу сорочку вільного крою з рюшами. «Ха, для балу вікторіанської епохи не вистачає тільки жилетки, піджака, кишенькового годинника та капелюха, — подумалося йому. — Одначе попереду на мене чекає танець чорної комедії…» Він судорожно видихнув.

Ненароком воскреснули в пам’яті бали, влаштовані його батьками, Астреєм та Зореславою. Кожного місяця Крижаний замок перетворювався на музичну скриньку із сотень свічок, танцювальних па та оркестрових звуків. Світ тоді бачився в радісних та безтурботних тонах і, здавалося, ніщо не спроможне його потьмарити.

Але один день перекреслив все.

Після смерті батьків Кригожар перетворився на безбарвну холодну пустку. Головна зала більше не виблискує гучними вечірками, та й людей у замку майже нема: лиш Майк, дядько та слуги.

Несподівано простір розітнув сміх, який лунав немов із глибокого сховку підсвідомості. Як давно Майк не чув цей сміх — мамин. Аж мороз вхопив за плечі.

«Це всього-на-всього сон, що скоро завершиться», — спробував заспокоїти себе Майк. Вийшло жалюгідно. Він віддався спогадам.

Його батьки були незвичними Зимніми: спокійними та врівноваженими. Свою вдачу вони пояснювали роками надзвичайних зусиль, спрямованих на приборкання палкого темпераменту. Правду кажучи, Майкові битва із внутрішнім звіром давалася вкрай тяжко. Але він старався, як міг. Прагнув ставати кращою версією себе — заради батьків і… тієї маленької дівчинки з довгим медово-золотавим волоссям.

Батьки виховували його в любові: ніколи не піднімали руки, не підвищували голос. Тільки зі спокоєм, неначе з дорослою людиною, роз’яснювали правила та істини. І за це Майк їх дуже поважав. На відміну від дядька… От хто точно не церемонитиметься! Рубці на спині вкотре болісно засвербіли…

Він твердо переконаний: якби батьки були б живі, то нізащо не допустили б такого поводження зі своїм сином. Але вони мертві, а Майк відданий на виховання дядькові, і той має цілковите право виховувати його так, як вважає за потрібне. А Майк не завжди поводиться добре. Рік тому він вчинив те, за що його жорстоко покарали: закрили в підземеллі на тиждень без їжі та води, а потім відшмагали батогом із небесної сталі. Одначе Майк не шкодував про скоєне.

А ще він все частіше ловив на собі дивні довгі погляди дядька, буцім той чогось вичікував, буцім перевіряв, чи готовий Майк до великих звершень. І йому це геть не подобалося.

Майк — пізня дитина навіть за мірками Пір року, позаяк народився, коли Астрею та Зореславі було вже за сто п’ятдесят. І саме його, як наймолодшого та любого сина, довелося за роковим велінням долі принести в жертву на благо цивілізації. Не встиг Майк оклигатися після народження, збагнути, в якому світі він з’явився, — як його вже обрали охоронцем. Відтоді все його життя продумане наперед, а власні бажання та прагнення відкладені в найглухіший кут довгої шухляди.

Чи в нього хтось питав згоди? Ні! Гнів на Закони розпалився в серці з новою силою. Хто взагалі їх писав? Чому за тисячоліття ніхто їх не переглядав? Можливо, Майк геть іншим хотів займатися, а не вчитися вимахувати зброєю!

Звісно, на початку йому подобалися тренування, адже іншого він і не знав. А потім Майк всім своїм єством зненавидів зброю і все, що з нею пов’язано. Проте… Довелося заново прикипіти до сеї справи, інакше йому не вдасться знайти вбивцю своїх батьків — Темного Лорда. Задля цього він готовий повністю відректися від себе й наступні двадцять чотири роки провести поруч із королевою-Єдиною.