Розділ 7. Антиспогад

Усю дорогу додому Діана відчувала, як її звідусіль дірявлять поглядом ці таємничі «охоронці». Майк тримався впевнено, і його впевненість потихеньку передалася й Діані. Від нападу дрижаків вона вже втомилася, тому за крок від рідної багатоповерхівки нею опанували хвилі роздратування.

Чому вони повинні ігнорувати цих незнайомих типів? Чому не підійти й прямо не запитати, навіщо вони ходять за ними по п’ятах?

Не зважаючи на невдоволений вираз обличчя Майка, Діана підійшла до найближчого «охоронця» в чорному плащі, каптур якого вже за звичаєм був опущений вниз. Набравшись хоробрості, вона голосно викрикнула:

― Чого вам треба?

На її здивування, переслідувач підняв голову, де замість лиця була сіра маска, з розрізів якої виглядали чорнющі очі, на дні яких лиховісно танцювали вогні від ліхтарів. Діана чомусь була впевнена, що чоловік у цей момент злісно шкірився, аж занадто колючим був його погляд. Зненацька він прошепотів:

― Незабаром дізнаєшся… Ось-ось скоро… ― Через маску його голос звучав приглушено, і через це більш зловісно.

― Дізнаюсь що? ― одними губами пробелькотіла Діана.

«Охоронець» промовчав, лише продовжував витріщатися.

― Відповідай!

Почулося хихотіння ― воно Діану ще більше роздраконило, аж кров вдарила в голову. Якби не Майк, який стрімголов кинувся до неї, із силою розвернув до себе й потягнув до під’їзду, точно наробила б лиха й, ба більше, накинулася би на переслідувачів. Вона вже за себе не ручається!

― Ти що робиш?! ― просичав Майк, міцно тримаючи її за плечі. ― ЩО ― ТИ ― РОБИШ?! Навіщо лізеш на рожен? Тобі страх як жити не хочеться? Вони ж озброєні як битком набиті!

― А що, бути в невіданні?

― Поки що так! ― гаркнув він й озирнувся на незнайомців. Переконавшись, що ті залишалися на місцях, Майк повернув свій погляд на Діану. І зовсім тихо й уже не так сердито промурмотів: ― Діано, я тебе розумію… Вони хвилюють до скаженства… Але потрібно проявляти хоч краплину розсудливості! ― вибухнув він. ― Інакше не доживеш і до наступного дня!!!

― Припини мене залякувати.

Вона вирвалася з ланцюгів його рук і відійшла на добрячий крок, спопеляючи поглядом «охорону». Той, з ким Діана говорила, пильно дивився прямо на неї.

― Я не залякую, а попереджаю, Єдино. ― Очі Майка кресали блискавки. ― Чим раніше ти це зрозумієш, тим краще для тебе ж самої!

Діана у хвилюванні закусила губу й заплющила очі. Вогкий вітер обдував прохолодою, освіжаючи й приводячи її до тями. Звісно, Майк має рацію. До того ж, подумалося їй, якщо вона дійсно така важлива фігура на шаховій дошці, а Майк її охоронець, то своїми діями вона поставила б і його під удар. Переслідувачів під будинком же ж було більше ніж десять! Один Майк проти зграї ворогів? Страшенно й змоделювати таке майбутнє.

Діана зробила декілька важких ковтків повітря й розвернулась до дверей.

― Дякую, що провів… ― здавлено прохрипіла вона. ― Далі я сама.

І Діана тремтячими пальцями ввела стандартний код, вкотре подивувавшись, чому його досі не змінили. Двері до під’їзду з пронизливим пищанням відчинилися.

― На цьому твоя роль як охоронця на сьогодні, вважай, завершена, ― вбитим голосом кинула через плече вона й зайшла, не чекаючи відповіді. 

Втім, Майк пішов слідом. Він що, ні на хвилину її не залишить? Діані хотілося все обдумати наодинці, а не дивитися на його перекошене водночас від болю та злості лице.

― Я тебе провів не тільки через ті противні мармизи, ― кинув їй навздогін він.

Діана звично натиснула на кнопку виклику ліфта й запитально обвела очима Майка, піднімаючи брови.

― Потрібно відверто поговорити з твоєю бабусею, ― процідив він, примружуючись.

Діана схрестила руки на грудях.

― З якого це дива? ― здивувалась вона.

Майк теж схрестив руки на грудях і прихилився до стіни.

― Вона в тебе ой-як непроста пані. ― Майк чомусь гидливо скривився. ― Вельми непроста, ну-ну, адже стільки років забивала тобі баки.  ― Його очі таємничо зблиснули.

Діанине лице витягнулося в подиві водночас з відкриттям дверей.

Майк першим прожогом влетів до ліфтової кабіни, а потім затримав на Діані очікувальний погляд. Мовляв, ще довго будеш там стовбичити?

Діана отямилася від заціпеніння тільки тоді, коли двері почали зачинятися. Вона стрілою кинулася всередину. Схоже, сьогоднішній вечір принесе з собою ще декілька потрясінь, до яких її схарапуджене серце не було готове.

Діана хотіла натиснути на кнопку з цифрою «сім», але Майк її випередив.

― І навіть це ти знаєш… ― шоковано пробелькотіла вона.

На його щоках заграли лукаві ямки, які, втім, миттєво й погасли.

― Не забувай, я вчорашню ніч провів тут. ― Він обвів руками навколо себе.

― Тут, ― вона повторила його рух, ― не написано, де я живу.

Майк підняв праву брову, а очі так і промовляли «годі тупити».