Розділ 7. Антиспогад

Впевненість Майка потихеньку передалася й Діані. Від нападу дрижаків вона вже втомилася, тому за крок від рідної багатоповерхівки нею опанували хвилі роздратування: от чому не підійти до переслідувачів і прямо не запитати, навіщо вони невідступно стежать за ними?!

Тому, ігноруючи явне Майкове невдоволення, Діана сміливо ступила до найближчого «охоронця» і, набравшись хоробрості, голосно процідила:

— Чого вам треба?!

Той тільки голову підвів. Його лице приховувала сіра маска, з розрізів якої виглядали чорнющі очі, на дні яких лиховісно мигтіли вогні від ліхтарів. Діана чомусь була впевнена, що чоловік цієї миті хижо шкірився, таким колючим був його погляд.

— Відповідай!

Почулося глухе хихотіння — воно Діану ще більше роздраконило, що аж кров бухнула до голови. Якби не Майк, який щодуху кинувся до неї, із силою розвернув до себе й потягнув до під’їзду, точно натворила б лиха.

— Ти що робиш?! — скипів він, міцно тримаючи її за плечі. — Нащо лізеш на рожен? Страх як жити не хочеться? Вони ж озброєні мов битком набиті!

— А що, бути в невіданні?

— Поки що так! — гаркнув Майк, метнувши оком на переслідувачів. Переконавшись, що ті залишалися на місцях, зовсім тихо й уже не так сердито сказав: — Я тебе розумію, вони хвилюють до скаженства… Але треба проявляти хоч краплину розсудливості! — зненацька вибухнув він. — Інакше не доживеш і до наступного дня!!!

— Припини мене залякувати! — вирвалася геть розпалена Діана. Але, наче на зло, її нижня губа зрадницьки затремтіла.

— Я не залякую, а попереджаю, — виправив той, дивлячись вдалечінь.

Діана почувалася вкрай кепсько: звісно, Майк слушно мовив. До того ж, подумалось їй, якщо вона дійсно така важлива фігура на шаховій дошці, а Майк — її охоронець, то своїми необачними діями вона поставила б і його під удар. Переслідувачів під будинком же ж більше ніж десять! Один Майк проти зграї ворогів? Страшенно й змоделювати таке майбутнє.

— Дякую, що провів… — зрештою буркнула вона. — На цьому твоя роль як охоронця на сьогодні, вважай, завершена.

І Діана дриготливими пальцями ввела стандартний код — двері з пронизливим пищанням відчинилися.

Всупереч її сподіванням, Майк зайшов слідом. Він що, ні на мить її не залишить?!

— Я тебе провів не тільки через ті противні мармизи, — кинув навздогін він. — Необхідно відверто поговорити з твоєю бабусею.

— З якого це дива? — похмуро глипнула на нього Діана, звично натиснувши на кнопку виклику ліфта.

— Бо вона в тебе вельми непроста пані, адже стільки років забивала тобі баки.

Незрозуміло висловившись, Майк першим шугонув до ліфтової кабіни, а відтак ворухнув бровами: мовляв, ще довго будеш там стовбичити?

Діана опам’яталася тільки тоді, коли двері майже захряснулися. Вочевидь, нинішній вечір принесе ще кілька потрясінь, до яких її схарапуджене серце не було готове.

***

Бабуся вирядилася, мов на свято: її витонченим станом струменіла чорна шовкова сукня, сиве волосся зібране на потилиці золотою шпилькою з коштовним камінням, вуста підведені червоною помадою, а сині очі ще дужче виділялися завдяки туші.

— Скільки літ, скільки зим! — сплеснула в долоні вона, вітаючись з Майком.

— І вам добривечір, пані Зоряно, — коротко вклонився той, одначе в тоні його голосу прослизнув ледь прихований гнів.

Від подиву Діана аж рота роззявила: он, навіть бабуся пам’ятала Майка! Чому ж тоді їй пам’ять відбило?

Вже в квартирі Майк з допитливістю розглядав тісний коридор зі смугастими зелено-білими шпалерами. На люстрі, мовби насміхаючись, дві лампочки з трьох перестали працювати, а третя підозріло замигала. У зв’язку з останніми пригодами Діана геть-чисто забула про таку дрібницю, як похід до крамниці за побутовими речами.

— І ось тут зростала майбутня королева? — невдоволено присвиснув він.

— І що тобі, власне, не подобається? — враз захистилася Діана, склавши руки в боки. — Цілком звичайна квартира!

— Ти повинна була зростати в розкошах, а не в собачій будці!

— Щоб вирости такою наглою, зухвалою й гордою, як ти? Ну вже ні!

— Знаєш, що… — Майк явно заледве стримувався, аби не нагрубіянити більш експресивною лексикою, аж жовна під вилицями заходили ходором.

Бабуся вчасно втрутилася в їхню перепалку:

— Це було рішення Діаниних батьків. Хоч-не-хоч, а ти мусиш його поважати.

— Гм, цікаво, — спроквола почав Майк, — а чи Агап з Маріам бажали, щоби хтось отруював мозок їхній доньці, га?

Спливла довга хвилина.

— Вибач, що?.. — ошелешено глянула на нього Діана.

— Годі! — незвично грубо урвала бабуся. — Всі розмови потім, а зараз роздягніться й марш на кухню. Ви, либонь, зголодніли.

— От прямо на часі виконувати всі наші традиції, пані Зоряно, — пирхнув Майк, але взуття зняв.