Розділ 4. Не будіть в мені любові

Вони належали до різних світів цивілізації Пір року: немов їнь та ян, день та ніч, світло та темрява. І хто з них виявився добром, а хто — злом?

Майк дивився на колишнього найкращого друга і ніяк не міг збагнути: це дійсно та сама людина, яка підтримувала його в найтемніші періоди життя?..

Коли їхня дванадцятилітня дружба розвалилася, мов картковий будинок, Майк почувався справжнісіньким бовдуром, адже не зумів завчасно розкусити істинну личину друга. Це ж треба так? Денис єдиний, кому він повністю довіряв: заповітні думки, бажання, наміри, переживання — ніщо не приховане від нього. Знав би Майк, чим для нього такі щиросердні розмови обернуться в майбутньому!.. На щастя, хоч не розбовкав, ким є та дівчинка, з якою проводив багато часу, до шести років…

Зате Майк зрозумів одну дуже важливу річ: немає найгіршого ворога, ніж найкращий друг. І зараз, спостерігаючи за Денисом, він у цьому впевнювався, як ніколи. Така янгольська зовнішність, а за нею криється змія.

— Не очікував тебе тут зустріти, — якомога байдужіше мовив Майк.

— Дивно… — у своїй звичній лінивій манері озвався Денис. — А я давно тебе помітив: все бродиш-бродиш, а принцесу знайти ніяк не можеш. — На його вустах заграв задоволений вишкір.

Незворушність Майка похитнулася: він миттю вхопив Дениса за комір і з люттю процідив:

— Ще раз побачу тебе біля неї, одним шрамом не обійдешся!

— Хіба можливо опиратися атмосфері Єдиної? Кому, як не тобі, мене зрозуміти? — і оком не моргнувши, заперечив той. А відтак зашепотів над вухом, мов оракул: — Наші легенди гласять, що Єдині для Зимніх наче скарб, яким так і хочеться заволодіти. Чи зумів ти розгледіти крізь пелену своєї ненависті, яка вона? Вродлива до божевілля. Її фігура така жіночна, а волосся… — пальці так і тягнуться занурюватися в їхній шовк. А ці очі! Такі глибокі, що запросто потонути можна. Вуста!.. Ох, їх так і манить випити до дна!

З кожним словом Дениса всередині Майка розпалювалося шалене вогнище гніву. Остання крапля самоконтролю випарувалася з його наступним нашіптуванням:

— А я знаю, як це приємно!

І нехай Майк відчував себе цієї хвилі скаженим, просто-таки неадекватним власником Діани, нічого вдіяти з собою він не міг: взяв і з усього розмаху зацідив Денисові в щелепу. Явно не чекаючи цього, той охнув, гепнувшись на підлогу.

— Взагалі схиблений на всю голову, — мстиво примружився Денис, зіп’явшись на ноги. — Тебе з твого замку зовсім випускати не можна, всіх людей повбиваєш.

— У тебе дозволу забули спитати!

Наступної миті, витягнувши кинджал, Денис неспішно провів по лезу:

— Знаєш, а я хочу відігратися...

— В стінах школи?!

— А чом би й ні? — І він прожогом кинувся до Майка, чітко цілячись в груди. Той враз вивернувся, на ходу виймаючи свій кинджал.

— Ти би тактику змінив, — просичав Майк, — а то зовсім не цікаво.

Коротко реготнувши, Денис знову замахнувся. Мерщій зреагувавши, Майк відбив напад і сам пішов у наступ, завдаючи колючих ударів, які той блискавично парирував. Клинок об клинок — аж іскри врізнобіч сипалися. Повітря ніби наелектризувалося, як це зазвичай буває під час поєдинків. Майкові нині дико не вистачало меча: ці ж кинджали тільки для дуже близької дистанції чи метання годяться!

Краєм ока він помітив, що навколо них згуртувалися, здивовано чи підбадьорливо вигукуючи, глядачі. Авжеж, вони влаштували феєричне шоу! До власного полегшення, Діану серед натовпу Майк не виявив…

Скоро йому ця забава набридла: перешкоджаючи черговому зіткненню, Майк щосили вхопився за кисть супротивника, перекинув на дощане покриття, стиснув лівим ліктем шию, а правою рукою вибив зброю.

— Знайшов, з ким гратися, піжоне! — прошипів здавленим від злоби голосом він.

— Ви що тут влаштували?! — зненацька загорланив невідомий хлопець, що пробивався через тисняву. На його пальці зблиснула срібна каблучка з літерою «О».

Майк негайно відпустив Дениса, і вони водночас підхопилися. Останній не забувся за давньою звичкою обтрусити невидимий пил зі штанів.

— Зовсім знахабніли?! — опинившись поруч, і далі лаявся новоприбулий. — В нашій школі заборонені кулачні бої, бевзні! Тим паче, — він перейшов на шепіт, — між представниками Пір року.

— Як там тебе… — Майк зиркнув на бейджик: «Староста. Олексій». — Льоха, видихни, нічого серйозного не сталося.

— Саме так, — сухим тоном підтвердив Денис.

— Бовдури! — не вгавав Олексій. — Про себе не думаєте, то хоч про інших подумайте. Хочете битися, це вам до тренувальної зали! А тут школа, де навчаються звичайні діти, яким ваше махання зброєю попросту небезпечне!

Майк здвигнув плечима: він тут ненадовго, а Денис нехай розбирається.

Олексій раптом підійшов до нього й зовсім тихо сказав:

— Знаєш, Майку, від кого, від кого, а від тебе я такого вибрику не очікував. Я ж бо думав, Ден усе прибрехав. Він може. Але ж ні, що я бачу?! Ти неконтрольований псих. Недарма тебе із замку стільки років не випускали. Дай-но тобі в руки зброю, то відразу ж на людей накидаєшся, — незадовільно хитнув головою він. — Невже завдання охоронця тільки в міцних кулаках? Ти цього недостойний.