Розділ 4. Не будіть в мені любові

Майк дивився в карі очі колишнього друга і ніяк не міг збагнути: це дійсно та сама людина, яка підтримувала його у найтемніші періоди життя? Це правда той хлопець, якому вдавалося розсмішити його в ті миті, коли хотілося вити вовком від нестерпного болю? Це насправді той, приїзду котрого він чекав з нетерпінням, бо знав: якщо Денис поруч, значить, усе буде добре?

Вони були нерозлийвода з самих пелюшок. Усі дивувалися: як таке взагалі можливо? Майк ― Зима, Денис ― Літо. Вони належать до різних світів власної цивілізації Пір року. Абсолютні протилежності як за зовнішніми характеристиками, так і внутрішніми. Дружба між ними була заздалегідь приречена на провал.

Вони немов їнь та ян, день та ніч, світло та темрява. І хто з них виявився добром, а хто ― злом?

І ось це врешті-решт сталося: дружба розвалилася, як картковий будинок. Дванадцять років товариськості ніби й ніколи і не було. Денис, як виявилося, майстерно грав тільки йому одному відому роль, а потім взяв і зірвав свою маску.

Майк почував себе справжнісіньким бовдуром, адже не зумів завчасно розкусити істинну личину друга. Це ж треба так? Денис єдиний, кому Майк повністю довіряв, перед ким відкривав своє серце по самі вінця. Заповітні думки, бажання, наміри, переживання ― ніщо не приховане від нього. Йому відомо навіть те, що Дафні навіть і не снилося. Вона ж бо все-таки дівчина, їй усього не розкажеш.

Знав би Майк, чим для нього такі щиросердні розмови обернуться у майбутньому!.. Добре, що він хоч не розказав Денисові, ким є та маленька дівчинка, з якою доводилося проводити багато часу, до шести років. Наслідки такого зізнання складно й передбачити.

Зате Майк зрозумів одну дуже важливу річ: немає найгіршого ворога, ніж найкращий друг.

І зараз, дивлячись на Дениса, він у цьому впевнювався, як ніколи. Така янгольська зовнішність, а за нею ховається змія.

― Знаєш, друже, ― почав у своїй звичній лінивій манері Денис, ― ще день назад я нізащо на світі не повірив би, що моя маленька Діанка, яка і мухи не образить, зможе тобі щось заподіяти. Але тепер… Спостерігаючи за вами, бачачи, як вона закипає біля тебе… Ох. Моя віра зміцнилася. Вона зможе все.

― І як давно ти знаєш, хто є тією самою Єдиною? ― якомога байдуже запитав Майк.

― Точно більше за тебе, малий.

― Якщо ти хоч щось встиг їй заподіяти, ― Майк підступив, ― тобі це так просто з рук не зійде!

― Та полегше ти, хлопче. Нащо мені це ЗАРАЗ? Тим паче це не я плекаю до неї не найкращі почуття. Чесно кажучи, вона мені навіть подобається.

― Що ти сказав? ― вигнув праву брову Майк.

― Що чув! Вона мені подобається, ― повторив Денис, підходячи. ― І разом ми влаштуємо тандем по знищенню декого. Я щиро вірю в неї, друже, ― вишкірився він. Одного цього усміху достатньо, щоб Майк наелектризувався до сказу.

Як так сталося, що Денис став бажати його смерти? У який конкретно момент спрацював цей вимикач? Чи міг Майк повернутися назад і зробити хоч щось для того, щоб цього ніколи не трапилося?

― Я буду уважно дивитися, як вона повільно знищує тебе. З превеликою радістю допоможу їй у цьому. А коли з усією брудною справою буде покінчено, ми з нею підемо у веселий танець, ― реготнув той.

― Ти мрійник, Дене.

― Чому ж? Наші так звані пророцтва обов’язково виконаються. Королева приб’є свого захисничка. І я дочекаюсь цього моменту.

― Не існує ніякого пророцтва, ― процідив крізь зуби Майк. ― Це лише казки й легенди.

― На твоєму місці я б не був таким самовпевненим. Та й… ― Денис підійшов впритул і зашепотів біля вуха, мов оракул: ― Майку, невже ти не помітив?

― І чого ж? ― Майк щосили зціпив кулаки, ледве тримаючи себе в руках.

― Атмосферу Єдиної! Невже ця дівчина тебе не вабить? ― Майк промовчав, уважно спостерігаючи за мерехтінням світильника на стіні. Через мить Денис вкрадливо продовжив: ― Легенди гласять, що Єдині для Зимніх наче скарб, яким так і хочеться заволодіти. Чи ти зумів побачити крізь пелену своєї ненависті, яка вона, а? Вродлива до божевілля. Її фігура така жіночна, така тендітна. Обійняти й не відпускати. Волосся… Воно м’яке, ніби шовк. Пальці так і тягнуться занурюватися в нього. Шкіра ніжна, наче пелюстки троянди. Гладити й гладити. А ці очі! Видав? Такі глибокі, у них запросто потонути можна. Вуста!.. Господи! Їх так і манить випити до дна.

З кожним словом Дениса Майк відчував, як всередині розпалюється вогнище гніву. Говорити про Єдину такі слова може хто завгодно. Будь-хто! Тільки не Денис. Не ця підступна зміюка!

Остання крапля самоконтролю випарувалася з його наступним нашіптуванням:

― А я знаю, як це приємно!

І нехай Майк відчував себе у цей момент шаленим, просто-таки неадекватним власником Єдиної, нічого вдіяти з собою він не міг. От узяв і з усього розмаху влупив Дениса в його симпатичну мордочку. Той цього явно не очікував. Гепнувся на підлогу й спозирав на Майка широко відкритими очима. З носа проступила кров. Денис витер її долонею.

― Взагалі схиблений на всю голову, ― промовив той, піднімаючись. ― Тебе з твого замку ні на секунду випускати не можна. Усіх людей повбиваєш.