Розділ 3. Розлита кава

Через щілинки напіввідкритих темно-фіолетових штор насилу пробивалися сонячні мерехтливі ниточки. У математичному кабінеті ніби спеціально створили атмосферу для сонного настрою, що аж ніяк не налаштовувала на активний навчальний процес.

Відкинувшись на стілець, Діана вивчала подаровану Денисом, чи ж його батьком, каблучку: крутила навсібіч, підносила до бляклого світла… «Звичайний срібний перстень, ― мізкувала вона, ― просто з дивними написами…» Навіть спробувала одягнути каблучку на праву руку ― прикраса сіла ідеально. І тут Діана відчула, що внутрішня сторона не була бездоганно гладенькою. Поривчасто піднесла каблучку до самих очей ― знічев’я охнула від здивування, ледве не викинувши кільце.

Всередині був вигравіюваний напис:

«Єдина»

«Якого біса?»

Миттєво згадався моторошний шепіт зі сну, який кликав якусь Єдину. Діана заклякла, втупившись поглядом у літери, нічого не чуючи: ні сміху однокласників, ні їхніх розмов, ні стукотіння каблуків, ні відкривання книг чи клацання ручок. Важив лише голос із жаху, який дзвенів круговертю в її вухах: «Де Єдина? Де Єдина? Де Єдина?».

Діана так і перебувала в невагомому заціпенінні, допоки знайомий рюкзак не приземлився на парту.

― Ді, ти чого така бліда? Мерця побачила, чи що? ― немов звіддаля почувся голос Вікторії. Неквапом, силкуючись приборкати сполохане серце, Діана підвела голову й зустрілася з карими, неабияк стривоженими очима подруги.

Мовчання чимдалі затягувалося.

Нарешті Діана знайшла в собі сили привітатись, а Вікторія, усе ще кидаючи косі погляди на подругу, сіла за парту. Відтак дістала дзеркальце й взялася поправляти розпущене чорне волосся, густі локони якого й так, як завжди, були бездоганно вкладеними.

― Ледве сьогодні прокинулася, уявляєш? ― перервала тишу вона. ― Щось останнім часом я сплю як вбита. Кошмар якийсь!

Тим часом Діана поклала каблучку на стіл, інакше від тремтіння та точно полетіла б додолу й покотилася світ за очі.

― Щось сталося, Ді? Ти якась сама не своя... ― Вікторія занепокоєно нахилилася до неї.

Зітхаючи, Діана втомлено поклала голову на парту. Урок ще не почався, а вона вже повністю на нулі ― блискуче!

― Видно, що ви з Деном ― двійнята. Жарти й підколи у вас схожі, ― глухо пробурчала вона в стіл.

― Ой, не нагадуй, ― роздратовано махнула рукою Вікторія. ― Я його ось щойно перестріла по дорозі... Так він мене попередив, що ти чорніша за хмару й до тебе краще не наближатися. Притім сам був насуплений, немов кислих яблук наївся. Це він тобі щось вкоїв, а? ― підозріло зіщулилася вона. ― Якщо це мій дорогий братик, йому мало не покажеться! ― Вікторія войовниче стисла кулаки. Увесь її вигляд так і говорив: «Приб’ю гада!». Діана неодноразово була свідком їхніх перепалок. Подруга за словом в кишеню не лізе, а її довгеньких кігтиків вона й сама часом побоювалася.

― Денис тут ні до чого, ― захистила друга Діана.

― Викладай давай! ― Вікторія в нетерплячці склала руки на грудях, повністю повертаючись до неї.

Хвильку подумавши, Діана все розповіла подрузі: починаючи від зустрічі з таємничим незнайомцем, опустивши деякі пікантні моменти, закінчуючи його агресивним ставленням, а також не забула розказати й про біганину за темним силуетом. А проте ані словом не заїкнулася про сон. Власне, вона цією частиною свого життя з подругою ніколи не ділилася. От не могла комусь як на духу викласти про жасні деталі сновидінь!

― Був одягнений в усе чорне, кажеш… ― Замислившись, Вікторія застукотіла пальцями по вустах. ― Є тут у нас один чудак. Новенький учень… Говорила ж тобі про нього. Так-от, ― квапливо продовжила вона, ― він постійно маячить у похмурому настрої, ну й ходить у шкільній формі. Я його, до речі, тільки-но бачила в коридорі. То він був ще понурішим, ніж зазвичай!

Діана аж зірвалася на ноги від цієї новини, мов на колючках зиркаючи на двері. Вікторія притьмом вхопила подругу за руку й посадовила назад:

― Куди зібралася? Смерті шукаєш? Він неадекват повний! Від одного його погляду хочеться заховатися під землю.

― Він щось знає про мою сім’ю. Я собі просто не пробачу, якщо не поговорю з ним! ― мало не завила Діана.

― Ді, за декілька хвилин урок. Тобі хочеться зайвих проблем із математиком? ― неквапом напучувала подруга. ― Тим паче цей ненормальний навчається в нашій же ж паралелі. Якщо він, звісно, вирішить прийти… Частенько уроки пропускав, розумієш. Мені часом ввижається, що він тут по блату. У нашу школу не так то й просто потрапити, знаєш!

Мимовільно, намагаючись приборкати тремтіння в руках, Діана вхопила ланцюжок між пальці й зморено відкинулася на спинку стільця.

― То, кажеш, ― почала Вікторія, із насторогою дивлячись на кулон, ― йому знайома ця прикраса?

― Однозначно.

― Дивно… ― Подруга насупилася, занурюючись думками в гнітюче минуле. ― Ти ж пам’ятаєш, я навчалася трохи у свого батька, наскільки це було можливо. Він мені далеко не все пояснював, ніби й зовсім не хотів підпускати до ювелірної справи. Але то таке… ― Куточки її губ гірко сіпнулися. ― Так-ось таких прикрас я ніде не зустрічала. Не може ж це бути єдиний екземпляр у всьому білому світі!