Розділ 3. Розлита кава

Через щілинки блідо-синіх штор насилу пробивалися сонячні мерехтливі ниточки. В математичному кабінеті ніби спеціально створили атмосферу для сонного настрою, що аж ніяк не налаштовувала на активний навчальний процес.

Відкинувшись на стілець, Діана вивчала подаровану Денисом, чи ж його батьком, каблучку: крутила навсібіч, підносила до бляклого світла… Навіть спробувала надягнути — прикраса сіла бездоганно. І тут Діана відчула, що внутрішній бік не був гладеньким. Піднісши кільце до очей, вона розгледіла гравіювання «Єдина». Вмить відтворився в пам’яті шепіт зі сну, дзвонячи круговертю в її вухах: «Де Єдина? Де Єдина? Де Єдина?». Діана аж похолола, нічого не чуючи: ні сміху однокласників, ні цокотів підборів чи клацання ручок. Так і перебувала в невагомому заціпенінні, допоки знайомий рюкзак не приземлився на парту.

— О, привіт, — силкуючись приборкати сполохане серце, мовила вона. — Довго ти…

— Та ледве сьогодні прокинулася, уявляєш? Щось останнім часом я сплю, як вбита. Кошмар якийсь! — палко розсипалася в поясненнях Вікторія, а відтак дістала люстерко й взялася поправляти розпущені чорні локони. — А ти чого така бліда? Ден до тебе знову чіплявся? Якщо це так, йому мало не покажеться! — набрала войовничого вигляду вона, мовляв, приб’ю гада! Діана не раз була свідком їхніх перепалок. Подруга за словом в кишеню не лізе, а її довгеньких кігтиків вона й сама часом страшилася.

— Ден тут ні до чого, — захистила друга Діана.

— Нумо викладай! — в нетерплячці стрельнула на неї та.

Хвильку подумавши, Діана почала розповідь із зустрічі з незнайомцем, а також не забула згадати й про вранішню біганину.

— Є тут у нас один чудак, новенький… Говорила ж тобі про нього, — замислилася Вікторія. І квапливо продовжила: — Я його, до речі, щойно бачила. Так він був ще понурішим, ніж зазвичай!

Від цієї новини Діана аж схопилася на ноги. Якраз тоді, коли вона поривалася вилетіти з класу, прозвучав дзвінок, а вслід за ним зайшов і математик, Теодор Франкович. Хоча він виглядав молодо, їй подеколи ввижалося, що той походив ще з ери динозаврів. По-перше, Теодор Франкович завжди носив чорний діловий костюм із фраком; а по-друге, коли-не-коли застосовував такі словечка, які потребували ґуґлення.

— Що, Діано, готові вже маршувати до дошки? — звернувся він безпосередньо до неї.

— Ще ні, — мляво відповіла вона, сідаючи на місце.

— Отже, домашнє завдання, — ставши біля пюпітра, окинув вчитель яструбиним поглядом клас. — Є охочі? Невже ніхто? Тоді, Діано, рятуйте колег.

Похнюпившись, та підійшла до дошки, взяла крейду і вп’ялась у задачку. Чому саме її математик вічно викликав до дошки?! Знав же чудово, що вона згоратиме від сорому: у цифрах, алгоритмах, формулах ні краплини не розбирається!

— Чи не знайдеться сміливець, здатний допомогти нашій принцесі? — зжалившись, звернувся Теодор Франкович. Відповіддю була мертва тиша. Зрадники! Он, навіть Вікторія затаїлася за товстезним підручником…

Порятунок прийшов звідти, звідки Діана й не чекала: в клас без стуку влетів… нічний незнайомець. Її хребет немовби електричним струмом проткнуло. Хлопчисько тимчасом обпалював Діану недружелюбним поглядом.

— Майку, — мовив до новоприбулого вчитель, — те, що ви в нашій школі почесний гість, не дозволяє вам ухилятися від занять. Будьте ласкаві, покажіть, чого ви навчилися.

Майк міцно стулив вуста, але прохання виконав: хутко приступив до вирішення задачі на лівій частині дошки. Розумники вовтузилися над нею ще від початку навчального року, а цей хлопчисько, ніби на автоматі, з легкістю підставляв дані. Зрештою, він розв’язав завдання. А потім, напівобернувшись, скосив зір на Діанину задачу.

— Це інтеграл, балда, — кинув він, ступаючи до виходу.

Його наздогнав голос Теодора Франковича:

— Ну куди ж ви так швидко? — Вчитель, оглядаючи роботу, торкнувся пальцями до підборіддя. — Блискуче! Бачу, старий мерзотник часу не гаяв.

— Я можу йти? — В Діани аж дух забило від наглого тону хлопчиська. Якби вона була на місці вчителя, то нізащо б не відпустила цього безсоромника, катувала б у найжорстокіших математичних муках!

Здавалося, Теодор Франкович прочитав її думки:

— Не можете. Проявіть ласку й допоможіть принцесі. Хоча для вас, юначе, ця задачка буде як раз плюнути.

Повітря ущільнилося від напруги. Та все ж таки хлопець круто розвернувся й стрілою наблизився до Діани.

— Посунься.

Побачивши зблизька його очі — яскраво-блакитні, ніби небо відсвічувалося в кризі, — Діана на негнучких ногах відступила. Колись вони, стежачи з густих заростей потворного лісу, марились у її снах. Одначе пройшли роки — і вона забулася про них. Невже їй снились очі саме цього хлопчиська?

— В тебе лінзи? — насилу розтуляючи рот, прошепотіла Діана.

— З чого ти взяла?

— Твої очі… Вони неприродного відтінку.

— Свої в дзеркалі давно бачила? Зовсім не змінилися… — гарячкував далі Майк, мало не захлинаючись від гніву.

Заклякнувши від нерозуміння, Діана прямо-таки фізично відчувала негативні емоції, які нестримними потоками хлинули від нього. Здавалося, той понад усе бажав не математичні рівняння «добивати», а саму Діану.