Розділ 1. Незнайомець

Діана ступала по зарощеному лісі. Була глуха ніч, тому пробиратися через чимраз більше колючого гілля здавалося непростою задачкою.

Будь-які шуми: чи то ухання сови, чи то шерех листя, чи то завивання вітру, чи то звук зламаної гілки ― змушували здригатися від страху. Діанине серце билося в шаленому ритмі, немов намагалося вистрибнути з грудей.

Кожен крок давався Діані все складнішим і складнішим, адже вона не знала кінцевої точки маршруту. Цей похмурий, темний, безрадісний ліс сниться їй щоночі. Часом нічого особливого уві сні не траплялося, але це скоріше виняток, аніж правило.

Найчастіше зустріч із моторошним лісом нічого хорошого з собою не приносила.

Цього разу Діана вирішила піти проти звичної системи: не йти прямо по ледь помітній стежині, а звернути трохи вбік. Глядиш, можливо, там будуть спокійніші картини, а не особистий вид пекла.

Ось Діана вийшла на галявину ― і враз відчула полегшення. Тут не було страхітливого дивного шепоту, немов із потойбіччя, не було нечітких силуетів та розмитих облич, що зазвичай супроводжували її сни.

Натомість галявину оточували дерева, немовби ті хотіли захистити це місце від лихих подій. Крізь густі хмари визирав повний місяць, освітлюючи барвисті польові квіти.

Діана присіла посередині галявини, підібравши ноги до обличчя. Вона бажала прокинутися, але не могла.

Її сни ніколи так просто не відпускали: без болю, без трепету, без стугоніння в скронях.

Раптом Діана почула за деревами, десь у гущі лісового покрову, спів, схожий на колискову, на який ніби наклали фільтр жахів.

«Починається», ― подумалось їй.

На галявину вийшла маленька дівчинка, років п’яти-шести. Вона була вбрана в білу, до землі, сукню, на яку хвилями спадало довге русяве волосся. На її голові пишався вінок із польових квітів ― волошок та ромашок.

― Вона чимось схожа на мене… ― злякано прошепотіла Діана, відсахнувшись.

Ця гостя немовби зовсім її не бачила ― повільно пройшла повз, абсолютно не кліпаючи, як примара. Вона прямувала на звук пісні.

Коли дівчинка зникла з поля зору, з’явився шепіт. Він лунав звідусіль, і ніби й нізвідкіль. Діана не могла розібрати жодного слова, як не намагалася. Цей шепіт глибоко проникав у її барабанні перетинки, оглушуючи.

Діана прикрила вуха долонями, але це не допомагало заглушити моторошний голос. Він звучав ніби в її голові.

Зненацька здійнявся шалений вітер ― дерева погнулися додолу, пожовкле листя піднялося вгору, хмари затулили собою місяць.

Серед цього шуму Діана вперше за всі роки чітко розчула два слова:

― Де Єдина? Де Єдина? Де Єдина?..

Діана напружилася. Ці два слова знову злилися в шепіт, який пробирав усе її тіло до дрижаків.

Раптом бабахнув грім ― небо запалало від сотень блискавок, одна з яких вдарила прямісінько по галявині. Діана аж підскочила.

― Так, потрібно вшиватися звідси… ― Власний голос трішки привів її до тями.

Діана піднялася й швидким темпом покрокувала до лісу. Однак далеко відійти їй не вдалося: за спиною вона почула ту саму лячну колискову, яка викликала сироти остраху по всьому стану. Діані не потрібно було розвертатися, аби зрозуміти, хто співає цю пісню. Але все ж таки інстинктивно вона скосила очі в бік голосу.

На галявину вийшла жінка в пишній сукні. Її плечі огортало довге волосся світло-русого відтінку, а от обличчя не було видно. Воно приховане химерним туманом, ніби картинку взяли та й розмили водою. Жінка повільно йшла, наче пливла, точнісінько на Діану.

― А-а-а… ― наспівувала жінка. ― А-а-а…

Діана заплющила очі. Її серце шалено стискалося від страху.

Чому їй щоразу сняться ці образи? Чому вона чує цю колискову? Чому звучить цей пронизуючий до тремтіння шепіт?

Зненацька щось впало на її щоку. Діана відкрила очі й стерла долонею краплю ― побачила на руці червону пляму. Це… кров?

Вона подивилась на небо. Тепер воно було не чорне, а окрашене в приглушено-багряний колір. Туди-сюди мерехтіли блискавки, але їхній відтінок також змінився на червоний.

Ось, краплина за краплиною, з неба полився дощ.

Багряний дощ.

Кров’яний дощ.

У повітрі з’явився дивний металевий запах.

Уся галявина миттєво вкрилася червоними краплинами, так само як і дерева, і таємнича жінка, яка зупинилася за крок від Діани. Сама ж Діана теж опинилася в тенетах кров’яного дощу.

Вона згорнулася калачиком прямо там, де й стояла, заховала голову в ногах та й так і, похитуючись, завмерла в тривкому чеканні.

Марно звідси бігти, даремно шукати захисту в тіні лісової хащі.

Від світу кошмару не втекти. Звідси немає виходу.

Діана не знала, скільки пройшло часу, допоки не накотився прохолодний сивий туман, який огорнув її шарфом вуалі. Потихеньку всі звуки почали стихати, віддалятися далеко-далеко...

Діана прокинулась і завмерла на ліжку, тяжко дихаючи. Усе її тіло було вкрите тонким шаром поту. Серце продовжувало швидко битися, і кров пульсувала в жилах у несамовитому темпі.