Пролог

Ніч плела мереживо над вежею замку, що самотою височіла над лісовим покривалом. Де-не-де чувся вигук сови. Вітер шелестів над деревами, з гуркотом вдаряючись об середньовічні стіни замку.

На перший погляд, це було покинуте місце. Люди обминали цей ліс десятою дорогою. Один лише погляд на нього сіяв паніку та страх.

У всіх вікнах замку стояв морок, окрім одного ― вікно на самій верхівці вежі палахкотіло сяйвом від свічок.

Допитливий сич опустився на підвіконня. У його очах віддзеркалилась округла кімната, у якій чоловік та жінка схилилися над колискою. Не помітивши нічого цікавого, він змахнув крилом і полетів на пошуки пригод.

― Вона така маленька, ― прошепотіла жінка, одягнена в легеньку білу атласну сукню. ― Аж не віриться, що через двадцять років наша дівчинка стане Королевою.

Чоловік, вбраний у чорні вільні штани та білу сорочку, обійняв жінку, заправив неслухняний русявий локон за вухо й промовив:

― Маріам, роки промайнуть дуже швидко. От побачиш, люба.

― Коханий, чому саме її вибрали на цю роль? ― У тоні її голосу вчувся метал.

― Ти прекрасно знаєш, чому. Це велика честь для кожного з нас.

Вона пирхнула:

― Та яка це честь? А раптом… Раптом ВІН об’явиться? Ти про це подумав, Агапе?

― То ось чому ти така збентежена після оголошення… ― Чоловік знічено похитав головою.

― Так. Нам потрібно про це подумати.

― Ми й думаємо, кохана. Думаємо… Поки ще рано про це переживати. Про нього не чути вже багато років. Та й не факт, що він взагалі вирішить об’явитися при нашій же зміні.

― Не факт, ― погодилася Маріам. ― Але потрібно вже хоч щось робити!

― Нашій дівчинці нічого не загрожує. Обіцяю тобі. Віриш мені?

― Тобі так, але…

― У неї твої очі, такі яскраво-блакитні, ― перебив Агап, пильно дивлячись на доньку, ― і волосся…

― Не переводь тему!

Агап засміявся.  

― Взагалі-то, у нас тут серйозна розмова, а ти… ― надула щоки Маріам.

― От за це я тебе й полюбив, ― прошепотів він у самісіньке вухо, носом провів по волоссі й ніжно поцілував у скроню.

― За те, що я панікую на рівному місці?

― Ні, ти що… ― Агап подивився очі в очі. ― За твою розважливість. До речі, і не один я… ― У його очах з’явився хитрий блиск, а вуста іронічно вигнулися.

― Хто старе згадає...

― Ну так, ну так. Тебе було не так просто завоювати, знаєш. Цей Зимній-бешкетник вічно крутився десь поруч. Аж бісить!

― Ти зараз ревнуєш, а? ― підняла брови Маріам і злегка посміхнулася.

― Ні, люба. Хіба що трішки. Знаєш, про що я думаю? За якоюсь дивною випадковістю саме його брата вибрали на роль охоронця.

― Тебе це здивувало?

― Чудернацька випадковість, не знаходиш? Мені аж закортіло викликати Суддів на перевірку. Чи не було там якогось підкупу? А раптом це таким чином сама-знаєш-хто хоче триматися поближче до моєї коханої дружини?

Маріам дзвінко засміялася.

― Ну ти даєш! ― Вона обійняла чоловіка за шию. ― Дурник ти. Годі ревнувати. У нас все закінчилося, не розпочавшись, ще в школі. Ти вчасно з’явився і вправив мої мізки на місце.

― А я то думав, що замарив тобі голову! ― Агап награно тяжко видихнув. ― А воно он як, ай-яй-яй.

Він міцно притиснув дружину до себе і став ніжно гладити її спину. Маріам тихо мовила:

― У нас би все одно нічого не вийшло… Зізнаюсь, харизма в нього ще та. Мені було всього п’ятнадцять, а він міг вразити будь-яку дівчину. Але він Зима, а я ― Єдина. Ми попросту несумісні.

― Я розумію, сонце, розумію. Тому я радий, що зміг, висловлюючись твоїми ж словами, вправити твої мізки на місце. Але ти сама до цього дійшла б, рано чи пізно. Я впевнений.

― Але тоді було б дуже багато болі, ― приглушено сказала Маріам.

― Не без цього. Багато хто в нашому світі спотикається на ці граблі любові. Невідоме так манить…

― І ти? ― здивовано запитала вона.

― І я.

― Ти мені ніколи про неї не розповідав... ― У голосі Маріам чітко пролунали образливі нотки.

― Це вже неважливо. Я кохаю тільки тебе. Ніколи не сумнівайся в цьому.

― Я й не сумніваюсь. Просто… ти все про мене знаєш, а деякі сторінки твого життя залишаються для мене закритими.

Чоловік з дружиною підійшли до колиски. Їхня донька міцно спала, смішно стиснувши кулачки.

― Ми вбережемо нашу доньку, ― впевнено сказав Агап, пригортаючи Маріам однією рукою до себе.

― Обов’язково. 

Запанувала тиша. Її огортало потріскування свічок та дихання присутніх, а ще коливання штори з цупкого полотна біля відчиненого віконця.

― Помітила, ― зненацька пригадав Агап, ― який кумедний шрам в обраного охоронця?