Частина 5. Розділ 30. Озеро

Єва.

Після вечері в ресторані ми повернулися додому вже пізно.

Цей день виснажив мене так, як, мабуть, жоден інший у моєму житті.

Суд, Оллі, Еліс, Фред. Їхні обличчя, голоси, спогади. Усе це залишилося позаду, але всередині мене це ще продовжувало жити.

Я зайшла до спальні, взяла чистий одяг і пішла в душ. Гаряча вода стікала по волоссі та плечах, змиваючи втому й мої думки, але вони ніяк не хотіли зупинятися.

Я знову згадувала Еліс. Колись вона була людиною, якій я могла розповісти все. Ми разом дорослішали, сміялися, плакали, обговорювали чоловіків, будували плани. Я ніколи не думала, що одного дня подивлюся їй в очі й зрозумію, що більше зовсім не знаю цю людину.

А Оллі… Колись я кохала його. Дуже. І, напевно, саме тому його зрада виявилася такою болючою. Боляче було не тільки від того, що він обманював мене. Боляче було від усвідомлення, що людина, якій я довіряла своє життя, виявилася зовсім іншою. Він був із нею, з Еліс.

Я заплющила очі, дозволяючи воді стікати по обличчю.

Сьогодні я побачила їх усіх і зрозуміла, що більше нічого до них не відчуваю. Ні любові. Ні бажання повернути минуле. Навіть злості майже не залишилося. Тільки порожнеча всередині мене, не та, що лякає, — вона була схожа на простір, який нарешті звільнився для нового життя. Для мене. Для нього.

Я вимкнула воду, витерлася рушником і вийшла з ванної.

Владлен уже був у спальні. Він лежав поверх ковдри, гортаючи щось у телефоні.

Побачивши мене, відклав його.

— Як ти?

Я на частку секунди посміхнулася.

— Втомилася.

Він простягнув руку.

Я підійшла, лягла поруч і відразу опинилася в його обіймах. Його тепло огорнуло мене, і вперше за весь день я відчула повний спокій.

— Спи, крихітко.

Я притиснулася до нього міцніше.

— Я кохаю тебе.

Він поцілував мене в чоло.

— Я тебе теж.

Я заплющила очі. І незабаром заснула.

За вікном почалася злива.

Великі краплі барабанили по склу, вітер розгойдував дерева внизу, доносячи звуки до верхніх поверхів будівлі. Рідкісні спалахи блискавок на кілька секунд освітлювали кімнату.

Але я вже нічого з цього не чула. Я знову була там. На тій зеленій стежці. Стояла сама.

Переді мною були високі дерева, крізь які пробивалося сіре світло. Під ногами — волога земля, навколо — тихий ліс.

Я подивилася вперед і впізнала це місце — озеро. Те саме…

Але воно більше не здавалося мені страшним. Я повільно пішла стежкою, кожен мій крок повертав мене в минуле. Я бачила місця, де колись була з Оллі. Той поворот. Дорогу.

Я пам’ятала той день. Пам’ятала страх. Пам’ятала відчуття, ніби сама земля під ногами попереджала мене про небезпеку.

Але зараз усе було інакше. Ліс більше не здавався темним. Крізь гілки пробивалися сонячні промені. Птахи співали десь високо над головою. Вітер був теплим, літнім. А попереду сяяло озеро срібними смужками, спокійне й світле. Прекрасно!

Я зупинилася.

Чому раніше я бачила його зовсім іншим?

І тоді зрозуміла. Воно ніколи не було страшним. Страшним було моє життя в той момент. Я продовжила йти, раптом усе змінилося. Сонце зникло, світло згасло. Я знову опинилася в тому місці з першого сну.

Я стояла в глухому куті. Позаду — нічого. Попереду — густий ліс.

Я обернулася до Оллі. Він стояв там, біля лісу.

Точно так само, як у першому сні.

Я подивилася на нього.

— Оллі…

Він нічого не відповів.

Я зробила крок до нього.

— Оллі!

Він знову мовчав.

Я хотіла підійти ближче, але раптом почула тріск.

Під чиєюсь ногою зламалася суха гілка, не під моєю. Я завмерла.

Точно так само, як тоді.

У першому сні після цього з’явився той силует. Я пам’ятала його. Величезний. Темний. Потужний.

Я знову відчула той самий страх.

Але тепер я знала, що станеться.

Я повільно обернулася.

Переді мною стояв той самий темний силует. Кілька секунд він залишався нерухомим. А потім зробив крок уперед, і я побачила його обличчя — Владлен.

Я перестала дихати. Він дивився на мене спокійно й упевнено. Так, як дивиться на мене завжди.

Я прошепотіла:

— Ти…

Він простягнув мені руку. Я подивилася на неї.

Тоді я стояла в темряві й сказала: «Це кінець».

Я помилялася. Це був не кінець. Це був — поріг!

Я озирнулася назад, на Оллі.

На те життя, яке стільки часу тримало мене в страху, брехні та болю.

Вперше я сама зробила вибір.

Я переступила через поріг!

Один крок.

Я підійшла до Владлена, він не рухався й чекав на мене.

Коли я підійшла, я обійняла його так міцно, ніби боялася, що він зникне. Він одразу обійняв мене руками. Я заплющила очі й уперше відчула абсолютну безпеку.

Я озирнулася через його плече. Там, де щойно стояв Оллі, більше нікого не було. Зник ліс. Зникла темрява. Зникло моє старе життя. Усе розчинилося, ніби цього ніколи й не існувало.

Залишилися лише ми.

Владлен взяв мене за руку. Ми пішли в протилежному напрямку, до озера. З кожним кроком ставало світліше. Дерева наповнилися сонячним світлом, повітря ставало теплим, а вода попереду відбивала золоте небо.

Ми зупинилися біля самого берега. Я дивилася на озеро й відчувала дивний спокій. Тепер я знала таємницю, таємницю першого сну. Він привів мене сюди ще задовго до нашої зустрічі. До нього.

Я повернулася до Владлена.

— Тож, весь цей час я мала просто дійти сюди?

Він посміхнувся.

— Іноді найдовший шлях потрібен для того, щоб зрозуміти, куди ти справді хочеш прийти.

Я поклала голову йому на груди. Він обійняв мене.

Ми стояли біля води, і мені вперше не хотілося нікуди тікати. Я була там, де мала бути. З тим, з ким мала бути. А озеро просто мовчки дивилося на нас — воно свідок нашої історії. Тільки тепер історія була іншою. І цього разу вона не закінчилася.

Я прокинулася під ранок.

За вікном тільки починало світати. Кілька секунд я лежала нерухомо, намагаючись зрозуміти, де перебуваю. Спальня, наш дім, Владлен поруч. Подумавши про сон, який мені щойно наснився, я повернула голову й подивилася на нього. Він усе ще спав. Я обережно присунулася ближче.