Розділ 29. Правда

Владлен.

Останні кілька днів минули у роботі.

Після того, як Єва офіційно отримала документи на спадщину, я хотів лише одного — завершити все, що було пов’язано з Оллі, Фредом та Еліс. Не залишити їм жодної можливості знову наблизитися до неї.

Після поїздки на озеро я вирішив запропонувати Єві поки що жити у мене. У нас. Вона найняла людей, які перевезли речі, і буквально через день наш пентхаус наповнився нею, її присутністю, її приємним ароматом, її красивими картинами та маленьким волохатим другом Томі.

Дівчинка була зайнята з юристами — розбирала документи, пов’язані зі спадщиною. За останні дні перед нею відкрився цілий світ, про існування якого вона навіть не підозрювала. Рахунки, компанії, частки, активи, документи, доступи до управління.

Ендрю поступово передавав їй усе, що тепер офіційно належало їй. І я бачив, як у неї від усього цього іноді починала паморочитися голова.

Вона звикла жити зовсім іншим життям. А тепер їй належало не просто дізнатися, скільки грошей їй дісталося. Їй потрібно було зрозуміти, як усім цим керувати.

Сьогодні вона отримала доступ до рахунків і документів компанії, а отже, відтепер рішення щодо активів залежали вже від неї.

— Я нічого в цьому не розумію, — зізналася вона мені ввечері, закриваючи чергову папку.

Я посміхнувся.

— Поки що не розумієш.

— Це жахливо багато.

— Саме тому тобі треба вчитися.

Вона подивилася на мене з легким невдоволенням.

— Ти зараз пропонуєш мені піти вчитися?

— Я пропоную тобі навчитися керувати тим, що тепер належить тобі.

Вона зітхнула.

— І де я цьому навчуся?

— Я знаю людей, які можуть тобі допомогти. І знайду тобі хорошого викладача. Можеш пройти короткий курс з управління капіталом і бізнесом. А потім я сам допоможу тобі розібратися з тим, що залишиться. У тебе є приклад — я. Я колись теж через це пройшов і можу допомогти.

Вона подивилася на мене уважніше.

— Ти справді будеш мені допомагати?

Я взяв її за руку.

— Маленька, я не збираюся залишати тебе саму перед двадцятьма папками з документами та мільйонами доларів.

Вона розсміялася.

— А перед мільйонами доларів я особливо безпорадна?

— Поки що так.

— Владлен!

Я розсміявся разом із нею.

Але, якщо чесно, мені подобалося бачити її такою. Розгубленою, але зацікавленою.

Вона не хотіла просто отримати спадщину й жити на гроші. Їй хотілося зрозуміти, що саме їй дісталося й як усім цим розпоряджатися. І я збирався їй допомогти.

Не тому, що вона не впорається сама, або, як казав Оллі, вона дурочка, ні. Тому, що тепер у неї був я, і деяких речей набагато приємніше вчитися робити разом.

Я сидів у кабінеті, переглядаючи документи, які підготував Ендрю. Переді мною лежали звіти, банківські виписки, листування, договори та фотографії.

Картина ставала дедалі чіткішою. Оллі виявився набагато глибше в боргах, ніж ми припускали.

Він був винен Фреду близько двох мільйонів доларів. Але Фред був далеко не єдиною людиною, якій Оллі заборгував.

Були кредити. Були приватні позики. Були зобов’язання перед людьми, про яких Оллі волів не згадувати. А ще — фінансові махінації навколо компанії, яку вони збиралися створити. Оллі явно жив не за своїми статками, на широку ногу. Вони планували використати гроші Єви як стартовий капітал. Хоча з її капіталом…

Фред мав допомогти Оллі. Але, як з’ясувалося, довіряти одне одному вони не збиралися. Фред заздалегідь готував свій вихід переможця з цієї історії. Він хотів забрати частину грошей, піти разом з Еліс і залишити Оллі самого з усіма боргами та проблемами.

Еліс — це взагалі окрема історія. Вона мала роман з Оллі, але паралельно була в змові з Фредом. Вона обрала позицію виграти скрізь, але в підсумку програла. Її махінації на біржі теж мені відкрилися, і вона явно не була простою.

Як Єва могла цього не помічати?

Я посміхнувся, коли прочитав це. Яка іронія, — подумав я, занурившись у ці три історії. Вони зрадили Єву. А самі вже давно готувалися зрадити одне одного.

Я закрив папку.

— Усе готово, — сказав Ендрю, що сидів навпроти.

Я підвів очі.

— Тоді передавай.

— Вже.

Я кивнув.

Мені не хотілося вирішувати це самотужки. Не зараз. Колись я б вчинив саме так: знайшов би кожного. Витягнув би з нього все, що мені потрібно, і завершив би справу так, щоб більше ніколи не чути їхніх імен.

Але Єва змінила в мені надто багато. Я обіцяв їй, що не стану такою людиною. Я мав намір дотриматися цієї обіцянки. Нехай вони відповідають перед законом. Кожен за те, що зробив.

Увечері я повернувся зі свого офісу додому.

Єва сиділа на дивані, підібгавши ноги під себе, і гортала щось у телефоні. Побачивши мене, вона посміхнулася.

Я зупинився на кілька секунд, просто дивлячись на неї. Щоразу, коли я її бачив, мені все ще здавалося дивним, що вона справді тут, зі мною.

Я підійшов і сів поруч. Обійнявши її й притиснувши до себе, ми поцілувалися.

— Як ти?

Вона відклала телефон.

— Нормально.

Я уважно подивився на неї.

— Справді?

— Справді.

Вона трохи помовчала.

— Владлен…

Я відразу зрозумів з її голосу, що вона хоче щось сказати.

— Що?

— Я хочу піти на суд.

Я нахмурився.

— Ні.

Вона навіть посміхнулася.

— Ти навіть не запитав, який суд.

— Я знаю, про що ти говориш.

— І все одно ні?

— Єва, тобі не потрібно туди йти.

Вона випрямилася, трохи відсунувшись від мене.

— Мені потрібно. Мені це важливо.

— Навіщо?

— Я хочу подивитися їм в очі. Усім!

— Навіщо тобі це?

Вона кілька секунд мовчала.

— Тому що я хочу побачити, що вони більше не мають над мною влади.

Я подивився на неї.

— Вони вже нічого тобі не зроблять.

— Я знаю.

— Тоді навіщо знову проходити через це?