Розділ 27. ДНК

Єва.

Я прокинулася не відразу. Спочатку відчула тепло поруч. Важку руку на талії, спокійне дихання й знайомий запах — його, мого чоловіка. Я розплющила очі й кілька секунд просто дивилася на нього: він поруч, він шукав мене, а потім врятував. Потім усі спогади почали повертатися. Оллі, Еліс, Фред, їхні обличчя, слова.

Удар, він вдарив мене. Страх і зрада — ці почуття змішалися. Я заплющила очі, це було великим потрясінням для мене. Всередині знову стало боляче від зради близьких мені людей. Але тепер поруч був він, і це перекривало мою втрату.

Я повернула голову до нього, Владлен ще спав. Вперше за останню добу його обличчя здавалося безтурботним. Без звичної зосередженості, без напруги, яку я дедалі частіше помічала останніми днями. Він був абсолютно спокійний і розслаблений.

Я обережно вислизнула з обіймів його великих рук, але щойно я встала з ліжка, як він розплющив очі. Він потягнувся за мною, ніжно схопивши мене за руку й притягнувши до себе, ніжно обійнявши.

— Доброго ранку, моя крихітко.

Його голос був хрипким і низьким після сну.

— Доброго ранку.

Він кілька секунд дивився на мене, а потім запитав:

— Як ти, моя дівчинко?

Я знизала плечима. Я ще не оговталася остаточно після вчорашніх подій.

— Не знаю. Мені поки що складно відповісти.

Це було чесно. Я не знала. Мені здавалося, що за одну ніч моє життя перевернулося кілька разів і дало мені добрих ляпасів.

Владлен обійняв мене ще міцніше, даючи зрозуміти, що він поруч і більше не відпустить. Він усе розумів.

— Сьогодні ти все дізнаєшся.

Я подивилася на нього.

— Що?

— Усе, що знає Ендрю.

Я мовчала. Ким він був? І чому володів інформацією, яку мені треба розповісти?

— Ми більше не чекатимемо до першого жовтня, — додав він. — Ти занадто довго жила серед чужих таємниць.

Я кивнула.

Напевно, саме зараз я вперше справді була готова почути правду. Якою б вона не була.

Через годину, після того як ми все-таки вибралися з ліжка, ми вже їхали містом.

Я сиділа поруч із Владленом і дивилася у вікно. Мені здавалося дивним, що ще вчора я думала лише про те, чому він не відповідає на дзвінки. А сьогодні їхала дізнаватися історію власної родини.

— Владлен?

— Мм?

— Ти справді нічого не знаєш?

Він подивився на мене.

— Я знаю більше, ніж знав кілька днів тому. Але не все. Правильно, що ти дізнаєшся це не від мене, а з першоджерела.

— Чому?

— Тому що дід не розповідав мені всю історію. Він давав мені певні завдання, наприклад, такі, як передати тобі листа.

Я згадала вчорашню розмову.

— Ти говорив мені про Ендрю.

— Так.

— Він справді знає все?

Владлен на секунду замовк.

— Він єдина людина, якій дід розповів цю історію особисто.

Я повернула голову до нього.

— Як його звали?

Він дивився на дорогу, не обертаючись до мене.

— Всеволод.

Мені сподобалося, як він вимовив це ім’я. Без звичної суворості, з якоюсь теплотою, якої я раніше не чула в його голосі.

— Ти рідко називаєш його на ім’я.

— Напевно, тому що для мене він завжди був просто дідусем.

Я поклала руку йому на долоню, і він стиснув мої пальці.

Решту шляху ми більше не розмовляли, просто мовчали. Цим мовчанням було сказано більше, ніж гучними словами.

Ендрю зустрів нас біля входу. Він виглядав спокійно, впевнено, побачивши мене, затримав на мені погляд довше, ніж зазвичай. Ніби намагався поєднати жінку, що стояла перед ним, з образом, який стільки років існував лише в документах.

— Нарешті я бачу вас особисто, Єво.

Я ледь посміхнулася.

— Ви мене знали?

— Знав.

— Давно?

Він подивився на Владлена, а потім знову перевів погляд на мене.

— Довше, ніж ви можете собі уявити.

У мене всередині щось здригнулося. Це було дивне відчуття.

— Ви знали, що я народилася?

— Так.

— Звідки?

— Від Всеволода.

Він вимовив ім’я з такою теплотою, що я відразу зрозуміла — це був не просто його клієнт. Ендрю запросив нас увійти. Ми влаштувалися в його великому кабінеті. На столі вже лежало кілька папок. Я дивилася на них і відчувала, як всередині знову наростає напруга.

— Я хочу відразу сказати одну річ, — почав Ендрю. — Те, що я зараз розповім, мало статися саме так, але через тиждень. Поговоривши вчора з Владленом, я вирішив більше не зволікати.

— Як?

— Ви мали прийти сюди самі. У певному віці. У той момент, коли будете готові прийняти все, що залишив вам Всеволод. Цей вік, тридцять, обрано не випадково.

Я ковтнула слину.

— Чому він взагалі все це зробив?

— Тому що хотів захистити вас.

Я нахмурилася.

— Від кого?

— Від будь-кого, хто міг спробувати заволодіти тим, що належить вам. Особливо події останніх днів дають нам це зрозуміти.

Ще раз поглянувши на мене, а потім на мою щоку, де була червона пляма від удару Оллі, Ендрю відкрив одну з папок.

— Саме тому існує ще один документ.

Він дістав невеликий конверт.

— Що це?

— Страховка.

Я подивилася на нього.

— Для спадщини?

— Ні.

Він подивився прямо мені в очі.

— Для вас.

Я завмерла.

— Поясніть, будь ласка.

— Всеволод передбачив можливість, що одного дня з’явиться людина, яка захоче оголосити себе спадкоємцем замість вас. Або спробує оскаржити ваше право. Тому він заздалегідь доручив провести незалежне підтвердження спорідненості.

— ДНК?

Ендрю кивнув.

— ДНК.

Я відчула дивне полегшення. Наче хтось нарешті поставив останній захист між мною й усім цим божевіллям.

— Але звідки у вас матеріал для аналізу?

Ендрю кілька секунд нічого не відповідав. Потім відкрив конверт. Усередині лежала невелика прозора упаковка, щойно він підняв її перед собою, я побачила світле волосся. Натуральний блонд. Я завмерла…