Розділ 26. Зрада

Єва.

Я прокинулася вже після третьої, снодійне допомогло мені заснути. Перше, що я зробила, — потягнулася за телефоном. Пропущені дзвінки від Оллі — він мене зараз не хвилює, не хочу з ним розмовляти.

Владлен. Не дзвонив.

Я продовжувала лежати, мені хотілося сховатися від усього. Кілька разів брала телефон, перевіряла час, потім поклала телефон на ліжко й закрила обличчя долонями.

Мені хотілося вірити, що все нормально. Що у Владлена справді якісь термінові справи. Що за кілька хвилин він подзвонить і своїм спокійним голосом скаже, що все гаразд.

Але щось всередині мене не вірило. Дзвінки від Оллі тривали, перевівши телефон у беззвучний режим, я продовжила їх успішно ігнорувати.

Я встала, прийняла душ, одягнулася і спробувала зайнятися хоч чимось. Але квартира здавалася надто тихою. Я ходила з кімнати в кімнату, брала телефон, клала назад. День добігав кінця, було близько п’ятої вечора. Зрештою не витримала. Треба було вийти, подихати свіжим повітрям, провітрити голову.

Я накинула легкий шовковий костюм кольору шампанського, взула босоніжки з маленькими золотими ремінчиками на високих шпильках, вони ідеально пасували до мого образу, накинула сумку на плече, взяла ключі й вийшла з квартири.

На вулиці було прохолодно. Я глибоко вдихнула, мені потрібно було трохи заспокоїтися.

Перестати думати й уявляти найгірше.

Саме тому, побачивши ліворуч чорний Range Rover, я спочатку навіть не звернула на нього уваги, а потім зупинилася, згадавши про прохання Владлена стежити за мною.

Машина була дуже схожа на машину Владлена — модель, колір, але номер не його.

Серце миттєво забилося сильніше.

Повернувши голову вправо, я втратила дар мови. «Мерседес» Оллі.

Майже відразу відчинилися двері машини, з неї вийшов Оллі.

Я завмерла.

Посмішка зникла з мого обличчя так швидко, ніби її ніколи й не було. Він подивився прямо на мене. І я вперше побачила в його очах не того чоловіка, якого колись кохала. Як він мене знайшов?

Інстинктивно я зробила крок назад.

— Оллі…

Він підійшов до мене.

— Нам треба поговорити. Я дзвонив.

— Нам нема про що говорити. Тому я й не відповідала. Як ти мене знайшов?

Я розвернулася, збираючись піти.

Його пальці стиснулися навколо моєї руки, боляче, аж до сильного печіння. Я різко обернулася.

— Відпусти мене.

— Єва, спокійно.

— Відпусти!

Я спробувала вирвати руку, але він стиснув ще сильніше.

— Ти мені боляче робиш!

— Не змушуй мене робити гірше.

Я дивилася на нього й не могла повірити, що це відбувається зі мною. Ще недавно цей чоловік спав поруч зі мною, я знала його звички, його голос, його посмішку. Його доброту до мене. А зараз мені хотілося лише одного — опинитися якомога далі.

— Я нікуди з тобою не поїду.

— Поїдеш.

— Ні!

Я смикнула руку й у цю мить почула крик:

— Єва!

Антон.

Він вибіг з машини й уже біг до нас.

Оллі різко потягнув мене до машини.

— Відпусти її!

Антон опинився поруч майже відразу. Він схопив Оллі за плече, той відпустив мою руку й відсахнувся. Я відступила, щоб не наразитися на удари чоловіків. На кілька секунд мені здалося, що все скінчилося. Що Антон зараз зупинить його, і я просто повернуся додому.

Але Оллі виявився швидшим. Він ударив Антона, вирвався й знову кинувся до мене.

— Ні!

Я встигла лише скрикнути. Він схопив мене й буквально кинув на переднє сидіння своєї машини.

Я вдарилася плечем.

— Допоможіть!

Антон уже знову був поруч. Оллі зачинив за мною двері. Я побачила крізь скло, як вони зчепилися.

Антон бив його, намагаючись дістатися до дверей. Оллі відступив, потім завдав удару ще раз, Антон впав. Поки він піднімався з землі, Оллі різко сів за кермо й заблокував усі двері. Я кричала, стукала по склу.

— Антон!

Але машина раптом рвонула з місця. Я вдарилася спиною об сидіння. Антон залишився позаду, намагаючись наздогнати машину.

Ми від’їжджали. Я одразу потягнулася до ручки дверей. Зачинено.

— Зупини машину!

Оллі мовчав.

— Зупини!

Я знову смикнула за ручку, марно. Він вирвав з моїх рук сумочку й кинув її назад.

— Гей!

— Сиди спокійно, дурепо.

— Ти з глузду з’їхав?!

У цей момент задзвонив телефон Оллі, він подивився на екран і відхилив дзвінок.

Телефон знову задзвонив. Він вимкнув його.

У мене всередині все похолоділо.

— Куди ти мене везеш?

Він мовчав.

— Оллі!

Я вдарила його кулаком у плече.

— Відпусти мене!

Він різко обернувся. Я побачила його очі. Вони були чорні, сповнені злості. Наступної секунди я відчула удар. Він вдарив мене по обличчю, голова смикнулася вбік, скроня вдарилася об скло.

Останнє, що я встигла відчути, — пекучий біль і дивне відчуття, ніби весь світ різко поплив.

А потім усе зникло…

Я прийшла до тями від холоду. Спочатку не розуміла, де перебуваю. Голова розколювалася, я повільно розплющила очі. Переді мною був порожній паркінг.

Машина стояла під будівлею. Я спробувала поворухнутися. Подивилася на Оллі.

— Де ми?

Оллі вже виходив.

— Вийди.

— Я нікуди не піду.

Він відчинив мої двері.

— Єва.

У його голосі не було колишнього терпіння, доброти й ласки. Я подивилася на нього, зрозуміла, що сперечатися зараз марно. Ми увійшли в ліфт на паркінгу, я відразу впізнала, що це був офіс Оллі. Але всередині було незвично тихо, порожньо. Ми піднялися нагору.

Двері його кабінету відчинилися, я увійшла, слідом за Оллі я зупинилася. Еліс…

Вона сиділа в кріслі Оллі. Побачивши мене, вона теж завмерла, на її обличчі спочатку з’явилося здивування, потім щось схоже на незручність.

Я перевела погляд на Оллі. Потім знову на неї.

— Що вона тут робить?

Ніхто не відповів.

Я відчула, як всередині піднімається холод.