Розділ 25. Полювання

Єва.

Я прокинулася рано. Занадто рано для людини, яка майже не спала всю ніч.

Кілька секунд протирала очі, намагаючись зрозуміти, чому так важко на душі. Потім повернула голову й згадала про Владлена. Його не було.

Я одразу взяла телефон. Ні повідомлень. Ні дзвінків.

Я набрала його номер.

Довгі гудки. Він не відповів. Я скинула дзвінок і зателефонувала знову. Знову тиша…

— Ну звичайно… Куди він подівся?

Я сіла на ліжко, сердячись уже не стільки на нього, скільки на себе за те, що так сильно переживала.

Він поїхав учора ввечері. Сказав, що скоро повернеться. І зник.

Я відкрила повідомлення й кілька секунд дивилася на порожнє поле.

Потім написала: «Я всю ніч не спала. Я злюся на тебе. Ти поїхав, нічого мені не пояснив і навіть не береш трубку. Передзвони мені, як тільки побачиш, я хвилююся». Телефон залишився в руці. Я чекала. Нічого.

Підвелася з ліжка, накинула халат і пішла на кухню. Міцна кава не допомогла. Їсти я відмовилася, через хвилювання не хотілося.

Тривога нікуди не зникла. Я знову й знову перевіряла телефон. Саме в цей момент, підійшовши до вікна, поглянувши на місто, я опустила очі — мою увагу привернула машина, яка під’їжджала до мого будинку.

Біля будинку зупинився чорний Range Rover. Моє серце одразу забилося швидше. Він приїхав.

— Нарешті…

Я вже хотіла вийти, але щось змусило мене затриматися біля вікна. Машина стояла біля мого під’їзду. Минуло кілька хвилин, я чекала, коли відчиняться двері. Двигун працював, судячи з пари, що виходила ззаду.

Нарешті двері відчинилися, вийшов чоловік, не Владлен.

Незнайомий чоловік.

Високий, кремезний, одягнений у темну куртку, чорні штани, на очі натягнута чорна кепка. Він оглянув територію й підвів голову. Прямо на мої вікна.

Я відступила.

Через кілька секунд він підійшов до будинку й зник усередині.

Через пару хвилин пролунав дзвінок у двері, я відчинила.

— До кого ви?

— До вас, Єво.

Я нахмурилася. Він давав зрозуміти, що знає мене.

— Хто ви?

— Мене звати Антон.

— Я вас не знаю.

— Знаю. Не хвилюйтеся.

Від його відповіді мені стало ще дивніше.

— Що відбувається?

Він витримав мій погляд.

— Владлен попросив мене доглянути за вами.

Я завмерла. Що ж сталося? Хто цей чоловік?

— Де він?

Антон промовчав.

— Я запитала, де Владлен?

— Я не знаю, де він зараз.

— Ви працюєте на нього?

— Так.

— І давно?

— Нещодавно.

Я подивилася на нього ще раз.

— Він послав вас сюди?

— Так.

— Чому?

Він трохи помовчав, але продовжив.

— Сказав, що ви не повинні залишатися сама.

У мене всередині все стиснулося.

— З ним щось сталося?

Антон не відповів. І цього було достатньо.

— Ви знаєте, що з ним?

— Мені не дозволено це обговорювати.

Я відчула, як до горла підступає клубок. З ним щось сталося, я це відчуваю, але мені кажуть, щоб я не хвилювалася.

— Чудово. Усі навколо щось знають, крім мене.

Я почала ходити по коридору туди-сюди від хвилювання. Він спокійно продовжував дивитися на мене.

— Я тут не для того, щоб вас лякати.

— Тоді для чого?

— Щоб ніхто не зміг до вас підійти. Щоб ви залишалися в безпеці.

Я хотіла запитати ще щось, але він уже зробив крок назад.

— Я буду поруч. Внизу, у машині.

— Ви будете весь час тут?

— Так.

Я зачинила двері. Кілька секунд стояла перед зачиненими дверима своєї квартири, спершись на них.

Мені хотілося знову зателефонувати Владлену.

Я дістала телефон. Але не подзвонила. Він сам повинен мені все пояснити. Зараз явно не до мене, — подумала я. Все серйозніше, ніж здається.

Єва не знала, що в цей момент він уже почав шукати людей, які зробили все це.

Тих людей, які можуть і хочуть їй нашкодити заради власної вигоди.

І що тепер його цікавила лише одна річ.

Встигнути раніше за них.

Владлен.

 Я не поїхав до Єви додому, хоч і обіцяв. Навіть не розглядав цей варіант.

Після всього, що сталося, я надто добре розумів, що не маю права з’являтися перед Євою в такому стані. Розбита губа. Сліди від ремінців на зап’ястях. Синці, які вже починали розповзатися по потилиці та на вилиці.

Вона б злякалася.

А я не хотів, щоб вона бачила в мені людину, якій може бути боляче або з якою може бути небезпечно. Досить їй, у неї вже був такий ненадійний, а я не такий.

Вчора вона вперше дозволила собі розслабитися поруч зі мною. Заснула поруч, довірилася. Я не збирався повертатися до неї з цією бруднотою.

Тому поїхав у пентхаус.

Піднявся нагору, кинув ключі на стіл і лише тоді дозволив собі спертися долонями на нього. Голова знову відгукнулася тупим болем. Я заплющив очі, даючи собі кілька секунд, щоб звикнути до нього.

Фред, Оллі. Двоє найманців.

Покинута будівля.

Документи.

Спадщина.

Єва.

Усе було пов’язано.

І я хотів одного — знайти їх прямо зараз. Покінчити з цим. Покінчити з цією історією так, як покінчив би з нею кілька років тому.

Але я зупинив себе.

Бо тепер була людина, яку не можна було наражати на небезпеку — Єва.

Мені потрібно було прийти до тями. Я пройшов до своєї спальні, а потім завітав до ванної. Знявши брудний одяг, покритий пилом і кров’ю, я зайшов у душ. Увімкнувши гарячий струмінь, став під нього.

Через хвилину я розплющив очі й побачив під ногами кров, що змішалася з водою. Здавалося, ніби я стою в калюжі власної крові, яка хлистає з мене. Закінчивши, я швидко вийшов, обмотавши навколо тулуба рушник, і взяв телефон. Швидко обробивши рану, я повернувся до своїх невирішених проблем.

Один дзвінок. Другий. Третій.

Люди, які колись працювали на мого діда, були тими небагатьма, кому я довіряв без зайвих питань.