Частина 4. Розділ 24. Люди

Владлен.

 Я не відразу зрозумів, скільки часу минуло після того, як я знепритомнів. Кілька годин, а може, хвилин? Голова розколювалася від болю після удару чимось важким, у роті пересохло так, ніби я кілька днів не пив води.

Я знову смикнув руками — марно. Стяжки впилися в шкіру, стискаючи її ще сильніше після натягу.

Я оглянув приміщення. Занедбана будівля, розбиті вікна, голі стіни, стара сира бетонна підлога. Я шукав поглядом те, що могло б мені допомогти. Це була та будівля, де я колись притиснув Оллі. Але хто ще знав про це місце?

Двоє чоловіків стояли неподалік від мене. Ті самі, яких я бачив, коли розплющив очі.

Один постійно поглядав на годинник. Другий ходив з боку в бік. Третій все ще перебував у тіні.

Фред…

Тепер я не сумнівався. Він вийшов трохи вперед, і місячне світло ковзнуло по його обличчю.

— Не очікував побачити мене?

Я посміхнувся й хмикнув, незважаючи на біль.

— Швидше очікував побачити когось розумнішого.

Він посміхнувся.

— Ти все такий самий.

— А ти, схоже, став сміливішим.

— Не я став сміливішим.

Фред подивився на двох чоловіків.

— Просто тепер я не один.

Я перевів погляд на них. Звичайні найманці. Молоді й міцні, без особливих прикмет.

Люди, яких наймають для брудної роботи.

— Що тобі потрібно?

— Документи, особливо переклад. Усе, що в тебе є на неї.

Я розсміявся. Це був абсурд.

— Звісно.

— Ти ж розумієш, що вони тобі не належать?

— А тобі?

Фред нічого не відповів. Я уважно подивився на нього.

— Ти ж працюєш на Оллі.

На його обличчі промайнуло щось схоже на посмішку, але він нічого не сказав. Мені цього було достатньо.

Минуло приблизно годину.

Я майже перестав відчувати ноги. Один із чоловіків підійшов до мене й перевірив стяжки.

— Усе нормально.

— Я бачу, — відповів я.

Він нічого не сказав.

Фред сидів навпроти й гортав телефон, він явно чогось чекав.

Я спостерігав за ним, і тоді почув звук автомобіля. Машина зупинилася біля будівлі, судячи зі звуку та світла фар, зовсім близько.

Фред підвів голову й різко встав.

— Приїхав.

Двері відчинилися. Усередину увійшов Оллі. Я відчув, як усередині все стиснулося. Цей виродок виглядав спокійним. Занадто спокійним.

Ніби приїхав не на зустріч із людиною, яку збирався знищити, а на звичайну ділову розмову. Він знав, що я тут буду не сам. Надіславши йому адресу цієї істоти, я дав йому шанс. Він міг виправити ситуацію й вийти сухим із води зі своєю дівчиною. Але він вирішив ним не скористатися.

Він подивився на мене. На кілька секунд у будівлі запала тиша. Кілька секунд ми мовчали, але потім пролунав голос Оллі:

— Владлен.

— Оллі.

Він підійшов ближче. Я чітко побачив його огидне обличчя, і свою мету: щойно виберуся, я розмажу цього цуценя по стінах, виб’ю йому всі зуби, як і обіцяв раніше.

— Ти справді думав, що я приїду сам?

— Ні, я дав тобі шанс обрати інший шлях.

Я подивився на Фреда.

— Я не думав, що ти надішлеш когось розумнішого за себе.

Оллі посміхнувся.

— Ти досі не розумієш, у якому становищі перебуваєш.

— Я чудово розумію. Через деякий час я виберуся, а ти ляжеш.

Він зупинився переді мною.

— Я проігнорую твої погрози. Скажи мені, де папка з перекладом? Де Єва?

— Іди до біса, і так, іди до біса ще раз!

Оллі вдарив мене по обличчю. Голова смикнулася вбік. Я сплюнув кров’ю на підлогу й знову подивився на нього.

— Це все?

Він завмер — це було все, на що він здатний. Щеня.

Фред тихо посміхнувся.

— Я ж казав.

Оллі повернувся до нього.

— Що?

— Він не заговорить просто так.

— Тоді змусимо!

Я перевів погляд з одного на іншого й раптом зрозумів. Вони не знали, де документи, точніше їхні переклади. А отже, у мене все ще була перевага, доки вони перебували в Ендрю.

— Ви навіть не розумієте, що шукаєте, виродки.

Оллі повільно нахилився до мене, взявши мене за комір куртки:

— Я розумію достатньо. І ти мені зараз дуже сильно заважаєш.

— Ні.

Я посміхнувся.

— Ти думаєш, що справа лише в грошах.

Його обличчя змінилося, зовсім трохи. Але я це помітив.

— А ти думаєш, що розумієш усе?

— Я знаю більше за тебе.

— Тоді навіщо я тобі?

Оллі замовк. Фред подивився на нього.

Він блефує, — подумав я.

— Нам час.

Оллі кинув на мене останній погляд.

— Ми ще поговоримо.

— З нетерпінням чекаю. Плюнув кров’ю в його бік.

Він розвернувся й пішов до виходу. Фред пішов слідом за ним. Біля самих дверей Оллі зупинився.

— Не вбивайте його.

Один із чоловіків кивнув.

— Нам він потрібен живим. Я хочу, щоб він дивився, коли я буду з Євою, і як вона сама мені все розповість…

Я подивився їм услід. Двері зачинилися.

І знову запала тиша…

Він думає, що я все розповів Єві, але заради її безпеки я не розповідав їй усього, що знаю.

Так, вона знала про спадщину, так, вона знала про історію наших старих. Але що саме вона отримає — ні.

Я не знав, скільки часу минуло після їхнього відходу. Може, година. Може, дві. Ніч поступово почала світлішати. Один із охоронців сидів біля стіни, поклавши на неї голову. Другий ходив по приміщенню, час від часу визираючи у вікно.

Після від’їзду Оллі та Фріда нічого не відбувалося. Вони просто чекали.

Я продовжував мовчати. Сил майже не залишилося. Пульсуючий біль у голові не давав мені зосередитися.

Але я не дозволяв страху з’явитися. Поки я був живий — ще міг змінити ситуацію. Я почав повільно рухати руками. Стяжки були затягнуті міцно, але не ідеально. Пластик іноді впивався в шкіру, а якщо довго рухатися, з’являвся невеликий проміжок.

Я продовжував.

Повільно.

Обережно.

Не привертаючи уваги.