Розділ 23. Ендрю

Єва.

Я прокинулася вранці й кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю. Спочатку не розуміла, де перебуваю, потім повернула голову й згадала.

Нова квартира. Вчорашній вечір і Владлен.

Я провела пальцями по простирадлу поруч із собою — його вже не було. На мить всередині стало порожньо, але майже відразу з вітальні долинув знайомий голос.

— Томмі, віддай.

Я посміхнулася. Встала з ліжка, накинула шовковий халат і вийшла зі спальні.

Владлен сидів на дивані, а Томмі вмостився поруч із ним, вперто тримаючи в зубах іграшку, не віддаючи її йому.

— Ти програєш? — запитала я.

Владлен підвів голову. Його погляд затримався на мені, і на губах з’явилася посмішка.

— Я просто дозволяю йому думати, що він переміг.

Томмі подивився на мене, ніби підтверджуючи його слова, і я розсміялася.

Владлен підвівся й підійшов до мене.

— Доброго ранку, крихітко.

Він поцілував мене, просто й тепло. Я обійняла його за шию й на кілька секунд притиснулася до нього. Мені ще було незвично прокидатися, знаючи, що він зі мною. Але незвично не означало погано, навпаки.

Вперше за довгий час я прокинулася без бажання одразу втекти від власних думок. Без гори питань, які одразу спливали в голові.

— Я мушу в чомусь зізнатися, — сказав він.

Я подивилася на нього, не розуміючи, про що він.

— У чому?

— Я не вмію готувати.

Я розсміялася.

— І це все?

— Для чоловіка, який обіцяв нагодувати тебе сніданком, це серйозна проблема.

Він вказав на стіл. Там стояли акуратно запаковані пакети й дві чашки кави.

— Тому я знаю, як її вирішити.

— Доставка?

— Моя найкраща кулінарна навичка, я нею володію на всі сто.

Я похитала головою, посміхаючись.

— Не тільки це ти вмієш на всі сто.

Я хитро посміхнулася йому, проводячи пальцем по його торсу.

Потім, знову піднявши очі, я помітила квіти. Великий букет стояв біля вікна на кавовому столику. Він займав весь стіл — троянди. Білі, кремові, ніжно-рожеві та бордові, їх було багато, і вони були такі яскраві.

Я завмерла.

— Це теж ти?

Владлен підійшов до букета, взяв його й простягнув мені.

— Для тебе.

Я обережно взяла квіти.

— Владлен…

— Не знаю, які тобі подобаються.

Я подивилася на нього поверх букета.

— Тепер знаєш.

Він посміхнувся.

— Значить, не помилився.

Я поставила троянди у вазу, а потім ми сіли снідати. Ранок був дивно простим, і від цього особливо цінним.

Я спіймала себе на думці, що хочу, щоб таких днів було більше, щоб більше не було таємниць. Принаймні, сьогодні я не хотіла шукати відповіді.

Але одне питання все-таки не давало мені спокою.

— Владлен?

— Мм?

— Ти вчора говорив про юриста, Ендрю.

Він одразу став серйознішим.

— Так, я пам’ятаю.

— Хто він?

Владлен відклав склянку.

— Ендрю багато років працював із моїм дідом. Потім став вести справи мого батька. А після смерті діда — і мої.

— Він знає про спадщину?

— Так. Він і склав її.

Я уважно подивилася на нього.

— Наскільки багато?

Він замовк. Думав, чи варто мені розповідати все.

— Дуже багато.

Від цих слів мені знову стало трохи не по собі, чим я це заслужила?

— Ти казав, що він зможе мені все пояснити.

— Зможе.

— Коли?

— Через два тижні.

Я нахмурилася, це дуже довго, мені потрібні були відповіді швидше.

— Через два тижні?

Він кивнув, випив ще ковток кави й продовжив.

— Так. Я вже призначив тобі зустріч.

Я швидко порахувала: два тижні — я завмерла.

— Перед моїм днем народження?

— Безпосередньо перед ним. Це умова, прописана в документах.

Я відчула, як усередині все напружилося. Мені було не по собі, мені слід було дотримуватися вказівок документів, про які я не знаю.

Перше жовтня.

День, про який Владлен знав ще тоді, коли я сама не розуміла, чому він взагалі має значення.

— Чому саме тоді?

— Тому що так має бути. Тобі виповниться тридцять.

— Це все?

— Ні.

Він подивився мені прямо в очі, знаючи більше фактів, але не хотів їх мені розкривати.

— Ендрю знає всю історію. Нехай він тобі все розповість.

— Яку історію?

Владлен трохи помовчав.

— Історію твоєї бабусі й не тільки. Мого діда теж.

Я перестала посміхатися.

— Звідки?

— Мій дід розповів йому сам. Вони склали заповіти та визначили певні умови. Усе оформлено юридично. Я не маю повного доступу, Єво.

Я відчула мурашки по шкірі. Усе здавалося набагато серйознішим, ніж здається.

— Усе?

— Усе, що знав.

— Навіть про Елеонору? І про спадщину? І про моє ім’я?

— Особливо про нього.

Він стиснув мою руку, заспокоюючи. Він відчуває моє хвилювання.

— Ендрю був єдиною людиною, якій мій дід перед смертю розповів усю історію від першої особи. Про південь Франції. Про Елеонору. Про те, як вони зустрілися. Про їхнє кохання. Про те, чому вони розлучилися. Про обіцянку, яку він дав їй. Ендрю був для нього не лише працівником, а й другом.

Я мовчала.

— Саме тому зустріч з Ендрю має відбутися тоді, коли ти станеш повнолітньою спадкоємицею за умовами, які залишив мій дід.

Я ковтнула слину. Слово «повнолітня» заграло новими барвами.

— Він знає, чому моя бабуся назвала мене Євою?

— Знає.

Я подивилася на нього.

— Увесь цей час?

— Так.

— А ти?

Він похитав головою.

— Я знав лише частину всіх справ, про ім’я дізнався з листа, коли ти вчора його мені зачитала. Дід ніколи не розповідав мені всього. Він залишив мені лист і дав інструкції. Сказав, коли і що я маю зробити. Він виховував мене дуже суворо, після смерті мого батька виховав із мене жорсткого керівника. Єдина людина на той час, якій я не міг не підкоритися. Його прохання — для мене закон.