Розділ 22. Лист

Єва.

Я ще кілька хвилин сиділа за столиком після того, як Владлен пішов. На своїх губах я відчувала його поцілунок. Після його поцілунку я ще довго не могла перестати думати про нього. Про те, як легко мені ставало поруч із ним, як спокійно — один лише дотик його руки змушував забути про все інше. Я спіймала себе на думці, що вже чекаю на наступний поцілунок — і від цього стало трохи страшно. Адже ще зовсім недавно я була впевнена, що моє серце належить іншому.

Дивилася йому вслід крізь вікно й намагалася зрозуміти, чому після його відходу всередині стало водночас спокійно й тривожно.

На столі залишився якийсь конверт. Я помітила його вже тоді, коли офіціант підійшов прибрати посуд. Білий, щільний. Я чомусь вирішила, що Владлен просто забув його. Взяла, не розглядаючи, і засунула в сумку.

Зараз мені зовсім не хотілося ні про що думати, особливо про Оллі.

Я зібрала речі й вийшла з ресторану, викликала машину й поїхала до нашого дому. Хоча тепер уже правильніше було казати — до його дому. Це чомусь боляче врізалося в мене всередині. Увійшовши всередину, відчуття були іншими: він був холодним, хоч і світлим, залитим сонцем. Пройшовши ним, я зрозуміла, що цей етап закінчується, подумки повертаючись до тієї квартири, яку зняла для себе.

Через кілька хвилин приїхали вантажники. Я заздалегідь домовилася про переїзд, практично відразу зрозуміла, що сама там потрібна лише для контролю. Це була команда професіоналів, їх було троє. У них була власна велика машина та коробки, необхідні для перевезення.

Отримавши мої вказівки, які речі збирати, вони почали працювати, іноді відволікаючи мене від моїх роздумів, я слухала їхній діалог:

— Це у вітальню.

— Обережніше з коробкою.

— Ні, цю в спальню, там велика гардеробна.

Мої речі, їх було багато.

— Так, цю теж забираємо.

Вони працювали швидко.

Моє життя поступово зникало з цього будинку. Фотографії на стіні у вітальні та на сходах. Одяг, яким був заповнений майже весь гардероб. Книги, картини з моєї маленької кімнати. Дрібнички, які я колись вибирала разом з Оллі. Усе складали в коробки й відвозили.

Дивне відчуття.

Ніби я дивилася, як хтось розбирає моє минуле життя по частинах, мені було сумно, але водночас мені ставало легше дихати, ніби я позбавляюся від чогось важкого.

Я майже нічого не робила сама, просто ходила з кімнати в кімнату й казала, куди що поставити, і що залишити йому. Я не хотіла позбавляти його улюблених і дорогих йому речей.

Багато з того, що ми разом обирали, я все-таки залишила.

Машина була майже повна — дивно, скільки мені потрібно речей для комфортного проживання.

Закривши машину, один із вантажників забрав у мене ключі від мого нового дому, і вони поїхали.

Коли все закінчилося, я забрала Томмі у сестри подруги й поїхала до нової квартири.

Він усю дорогу сидів поруч і час від часу піднімав голову, ніби намагався зрозуміти, куди ми знову їдемо.

— Скоро будемо в нашому домі.

Тихо сказала я йому.

Квартира зустріла мене тишею. До того часу, як я повернулася, вантажників уже не було.

Забравши ключі в охоронців унизу, я поспішила до свого нового дому. Я кинула сумку на диван і відразу взялася за роботу. Коробки самі себе не розпакують. Ні, я, звичайно ж, могла найняти тих самих людей, які перевозили речі, але все ж вирішила робити все сама.

Одяг, косметика, книги, фотографії та картини. Усе потрібно було розпакувати. Мені навіть подобалася ця рутина, вона не залишала місця для думок.

До пізнього вечора я займалася тільки цим.

Коли остання коробка виявилася порожньою, я нарешті зупинилася. Мій живіт забурчав від голоду, я пішла на кухню.

Томмі давно заснув на новому лежаку.

Я подивилася на годинник — майже одинадцята.

— Ну все, малюку. Ми впоралися.

Він сонно підняв голову, я посміхнулася, побачивши це.

Швидко перекусивши готовим салатом, привезеним ще кілька годин тому кур’єром, я відкрила пляшечку вина, щоб відсвяткувати цю невеличку подію.

Наливши келих білого вина, випивши ковток, я побачила сумку, що лежала на дивані у вітальні.

Я підійшла до дивана, взяла її й хотіла покласти на місце, але щойно підняла, як щось випало на підлогу — конверт. Я нахилилася, щоб підняти його. Вперше побачила, що було написано на лицьовій стороні.

Єві.

Я завмерла. Провела пальцями по паперу. Повертаючись подумки до ресторану, я подумала про нього.

— Владлен.

Значить, він залишив його мені спеціально. Чому? Я пройшла на кухню й поклала конверт на барну стійку.

Випивши ковток вина, я сіла на стілець і кілька секунд просто дивилася на лист. Мені було не по собі його відкривати. Не тому, що я очікувала чогось поганого всередині. Ні, Владлен не міг залишити мені щось погане, — подумала я.

Просто Владлен ніколи нічого не робив без причини. А сьогодні він кілька разів говорив загадками, дивно поводився й говорив. Про перше жовтня, про мій день народження. Я не мала уявлення, звідки він це знає. Про те, що моє життя незабаром зміниться, ось це.

Я глибоко вдихнула.

Відкрила конверт, дістала аркуш — це був лист, написаний від руки, і чомусь мені здалося, що почерк був чоловічим, нерівним, але гарним.

Я почала читати.

Спочатку спокійно.

Потім дедалі повільніше.

Елеонора?

Південь Франції, кохання. Багата дівчина й бідний хлопчик.

Розлука.

Обіцянка й ім’я Єва.

Я перечитала останню частину кілька разів.

«Якщо колись у неї з’явиться дівчинка на ім’я Єва…» У мене перехопило подих, я знову поглянула на своє ім’я.

Потім продовжила.

«Твоє ім’я було обрано не випадково».

Сльози з’явилися зовсім несподівано, вони почали стікати по моїх щоках, потім ще більше.

Я поклала лист на стійку й закрила обличчя долонями, намагаючись зупинити сльози.

Трохи заспокоївшись, у голові закрутилося безліч запитань до себе.