Розділ 21. Друга частка

Владлен.

 Я виїхав із ресторану, але думки все ще залишалися там. Точніше — за тим столиком біля вікна, з нею. Єва, її посмішка, її очі, коли вона дивилася на мене, — я просто занурювався дедалі глибше й глибше.

Той самий конверт, який я навмисно залишив на столі. Вона знайде його після того, як я піду. Я хотів дати їй хоч трохи часу, я знаю, вона його відкриє. Не змушувати її дізнаватися все одразу, там лише частина, частина історії, яку вона має знати. Нехай спочатку відкриє його сама. Нехай прочитає, задасть собі питання, я впевнений, вона зателефонує після прочитаного. А потім я буду поруч. Я буду тим, хто разом з нею пройде цей шлях.

Я посміхнувся, згадавши її обличчя, воно було таким невинним сьогодні, вона прекрасна. Малятко навіть не уявляло, наскільки скоро її життя зміниться. Замислюючись про майбутнє, мені було цікаво: чи будемо ми разом далі? Думаю, так, я зроблю все, щоб не втратити її.

Я подивився на годинник, час зустрічі з Оллі наближався. Сьогодні у мене була важлива, на мій погляд, зустріч.

Я чудово розумів, чого він чекає від людини, важливої для нього, але не від мене. Він чекає на перекладача у себе з документами. Ось це буде сюрприз. Це буде переломний момент, тому я вирішив приїхати сам. Але не для того, щоб вручити йому переклади, а щоб показати, хто головний у цій ситуації.

Через двадцять хвилин я зупинив машину біля його офісу. Викуривши сигарету перед майбутньою зустріччю, я все ж вийшов із машини, озирнувся й зайшов у будівлю.

Піднявшись нагору без попередження, секретарка, мила дівчина, спробувала мене зупинити. Марно.

— Містере, у нього зараз…

— Він мене прийме, він чекає.

Я навіть не став чекати відповіді й різко відчинив двері його кабінету.

Оллі підвів голову.

По його обличчю я відразу зрозумів — він чекав зовсім не на мене. Ну так, саме такого виразу обличчя я й очікував. На його обличчі було збентеження, він не знав, як реагувати на мене, і просто продовжував витріщатися на мене, сидячи у своєму кріслі. Страх — доля слабких. Він був слабким.

— Ти?

Він був дуже здивований побаченим.

— Я.

Він відкинувся в кріслі. Я підійшов ближче, за моєю спиною зачинилися двері, і ми залишилися наодинці.

— Де Віктор?

— Він не приїде, у нього справи.

— Чому?

— Тому що так треба, Оллі, документи у мене.

Оллі різко підвівся. Вийшов з-за столу й підійшов до мене, перетинаючи кабінет широкими кроками.

— Що значить, вони в тебе?

Я підійшов до нього ближче.

— Саме те, що сказав. Що тут не зрозуміло?

Він дивився на мене кілька секунд, потім посміхнувся, відвів погляд, подивився на папку в моїх руках.

— Ти вирішив погратися зі мною?

— Ні.

Холодно відповівши йому, я поклав папку на стіл.

— Я вирішив покласти край твоїй брудній грі. Ти поганий гравець.

Оллі поглянув на папку, спочатку байдуже — він думав, що я блефую, — потім його погляд перейшов далі, на печатку, що була вибита на ній.

Він упізнав її, я це побачив одразу. Компанія, яка займалася перекладами і через яку проходили деякі документи його фірми, була йому знайома. Це була не маленька компанія однієї людини, Віктора. Це було бюро висококваліфікованих перекладачів.

Його обличчя змінилося, він подивився на мене.

— Звідки це у тебе?

— Неважливо.

— Владлен…

— Ти занадто багато говориш.

Я різко відштовхнув його від себе, він впав у крісло, що стояло поруч зі столом. Оллі вдарився спиною об спинку й підхопився майже одразу.

— Ти здурів?!

— Сядь.

— Не наказуй мені!

— Тоді стій.

Ми дивилися один на одного, спалюючи один одного поглядом. Напругу в кабінеті можна було різати ножем.

— Ти не розумієш, у що вплутуєшся, — процідив Оллі.

— А ти занадто довго думав, що я нічого не розумію.

— Ці документи не твої.

— Тепер мої, точніше, вони належать іншій людині, і ти, Оллі, знаєш, кому.

— Вони належать Єві, моїй дружині!

— Саме так, не весь твій мозок спалили думки про гроші, не твої гроші, щось ще залишилося.

Я відкрив папку.

— І саме тому вони ніколи не потраплять до тебе.

Оллі стиснув щелепу. Злість відбилася на його обличчі, на лобі у нього виступили вени, даючи мені зрозуміти, що він на межі.

— Ти думаєш, що виграв?

— Ні.

Я повільно подивився йому в очі. Знаючи відповідь.

— Я знаю.

У цю мить двері кабінету відчинилися. Без стуку до кабінету зайшла дівчина.

— Оллі, я…  Вона замовкла.

Побачивши мене, що стояв перед Оллі, і поглянувши на нього, я побачив те, чого раніше не знав. Вона.

Занадто швидкий її погляд, багато страху, багато розуміння без жодного слова.

Я перевів погляд з неї на Оллі, а потім назад. Раптом усе стало на свої місця.

— Еліс?

Вона зблідла. Вона не розуміла, звідки я її знаю.

— Владлен…

Я посміхнувся, так, я мав рацію. Ця дрянь вирішила зрадити подругу. З їхнього погляду було зрозуміло, що вони разом.

— Цікаво виходить, панове. Оллі та Еліс — гарна пара.

Оллі зробив крок уперед до неї, тим самим налякавши її ще сильніше.

— Це не те, що ти думаєш.

Вона швидко говорила, намагаючись викрутитися з ситуації.

— Правда?

Я подивився на них обох, зробивши крок управо, щоб ці двоє були в полі мого зору.

— Тоді поясни, мені дуже цікаво почути твою версію.

Мовчання.

— Давно? Задавши їм питання, я чекав на відповідь.

Еліс опустила очі, вона відчула укол, вона була зрадницею в цій історії.

Не тільки вона, Оллі теж.

Оллі нічого не відповів. Мені навіть не потрібні були слова — я й так усе зрозумів.

Вони разом. Увесь цей час вони обоє брехали Єві. Її чоловік і найкраща подруга — двоє людей, яким вона довіряла і які були їй дуже близькі. Ця зрада виявилася ще складнішою, ніж я уявляв. Я завжди думав, що джерелом зла для Єви був лише Оллі, але ось другий удар — подруга теж.