Розділ 20. Еліс

Еліс. 

Я дивилася йому вслід і посміхалася. Оллі нічого не помічав. Він взагалі рідко помічав те, що відбувалося прямо перед його очима. Особливо якщо був упевнений, що все контролює.

Я дочекалася, поки він остаточно відволічеться від своїх думок, і лише тоді дозволила собі видихнути.

Він кохав Єву, але це було раніше. Можливо, навіть зараз у ньому щось до неї залишилося.

Але я знала його достатньо добре, щоб розуміти: гроші для нього давно стали важливішими за кохання.

А я?

Я кохала Оллі. По-справжньому. Але коли поруч була Єва, мені доводилося приховувати свої почуття.

Напевно, саме тому спочатку сама намагалася переконати себе, що мені не потрібні його гроші. Мені потрібен тільки він. Але потім я зрозуміла одну просту річ: з ним я хочу не просто бути. Я хочу жити так, як звикла. Красиво, дорого, без страху одного дня повернутися до життя, де доводиться рахувати кожну купюру.

А поруч з Оллі це було можливо. Ми були разом з травня.

Таємно.

Я була її подругою.

Він був її чоловіком.

І ніхто не мав знати, що між нами насправді відбувається. Усе змінилося того дня, коли Оллі вперше розповів мені про спадщину. Я пам’ятаю, як ми сиділи в мене вдома. Він виглядав схвильованим. Не так, як зазвичай.

— У Єви буде спадщина, — сказав він тоді.

Я спочатку навіть не зрозуміла, наскільки це серйозно.

— Яка спадщина?

— Велика.

— Наскільки велика?

Він подивився на мене.

І я відразу зрозуміла з його погляду — дуже.

Ми почали шукати. Хто залишив? Чому саме Єві? Звідки все це взялося?

Але документів у нас не було. Жодних нормальних зачіпок. Лише одна дивина.

Прізвище.

Те саме дивне прізвище, яке Оллі одного разу назвав майже випадково.

— Монтегю.

Вона здавалася безглуздою. Доки не вивела нас до архіву. Далі все вже було питанням зв’язків.

Я працювала на біржі й за кілька років встигла познайомитися з людьми, які знали людей, які могли дістати потрібну інформацію.

Мені вдалося знайти людину всередині архіву. Він не ставив зайвих запитань.

Ми теж.

За гроші можна було дістати майже все. Навіть те, що офіційно дістати було неможливо. Ми зробили дублікати ключів. Продумали, як потрапити всередину.

Але залишалася одна проблема.

Потрібно було не просто проникнути в архів. Потрібно було залишитися там на ніч.

І тоді з’явився план.

Спочатку все здавалося майже неможливим. Потім ми зрозуміли, що нам потрібно створити ситуацію, після якої охорона буде залучена.

Аварія.

Ми довго обговорювали деталі. Де? Коли? Як усе має виглядати.

І найголовніше — хто зможе зробити так, щоб ніхто не пов’язав те, що сталося, з нами.

Фред.

Він підходив ідеально.

Оллі спочатку не хотів пов’язувати його безпосередньо з цим. Але Фред уже був частиною його фінансових проблем, і коли ми пояснили йому, що треба зробити, він погодився.

Червона Audi мала стати лише частиною вистави.

Ми розраховували, що Єва злякається. Що вона опиниться біля озера, сама. Що все виглядатиме як звичайна аварійна ситуація. Ніхто не мав загинути, це не входило в наші плани.

Принаймні, так ми домовилися.

Але плани іноді мають неприємну властивість виходити з-під контролю. Коли я потім дізналася, наскільки близько Єва була до справжньої небезпеки, мені стало не по собі, частково я відчувала за це провину.

Лише на кілька хвилин. Потім це минуло. Бо ми вже занадто далеко зайшли.

А назад дороги не було.

Я поглянула на телефон.

Оллі був упевнений, що завтра отримає документи. Він помилявся.

Документи вже були майже в його руках, але весь час вислизали від нього. Те, що він має їхні фото у прихованій папці телефону, хоча вже кілька днів їх там немає. Він не знає, що я вночі переслала їх собі й видалила у нього.

А отже, все залежало від Владлена. Він це розпочав і, вочевидь, знає більше, ніж написано на папері.

І від того, як далеко він готовий зайти заради Єви.

Я посміхнулася.

У цій історії кожен думав, що грає свою гру. Оллі думав, що використовує мене.

Я думала, що використовую його.

Фред думав, що контролює ситуацію.

А Владлен…

Владлен поки що навіть не розумів, наскільки глибоко вже опинився всередині цієї історії.

Владлен.

Віктор передав мені документи трохи пізніше полудня. Я перевірив вміст папки. Переклад, завірені копії. Усе було на місці.

Я поклав документи у шкіряну папку й закрив її.

— Дякую, Вікторе.

— Сподіваюся, більше проблем не буде.

Я подивився на нього.

— Не буде.

Я знав, що сьогодні Оллі чекатиме на ці документи, саме тому вирішив не гаяти часу.

Мені потрібно було побачити Єву. Ми не бачилися з тієї ночі. Лише листувалися смс-ками. Зловив себе на думці, що скучив за нею, за своєю маленькою дівчинкою.

Сівши в машину, я попрямував до ресторану, де вона мала обідати. Вона запросила мене, але через справи, з великим жалем я думав, що не встигну до неї, і відмовився, перенісши зустріч на вечір.

У мене вийшло.

Я хотів побачити її реакцію.

Єва сиділа біля вікна. Вона щось читала в телефоні, періодично посміхаючись. Я зупинився поруч зі столиком.

— Сподіваюся, я не завадив?

Вона підняла голову. І її обличчя одразу змінилося. Посміхнулася мені у відповідь, так мило.

— Владлен?

— Особисто.

Вона здивовано запитала.

— Ти звідки тут?

— Вирішив перевірити, чи справді ти їси. І так, я все-таки вирішив приїхати до тебе, відклавши справи на годину.

— Що?

— Після того вечора я не впевнений, що тобі можна довіряти самостійно обирати собі напої.

Вона розсміялася.

— Я цілком нормальна, іноді потрібно зробити емоційне перезавантаження. Поки обідаю, я пити не збиралася.

— Це я вже зрозумів.

Я сів навпроти. Поклавши телефон на стіл, я повільно підвів на неї погляд. Вона сяяла від щастя, була іншою. Розрив з Оллі пішов їй на користь. А може, все-таки переїзд?