Розділ 19. Оллі

Оллі. 
Я ще раз перечитав повідомлення Єви. Потім ще раз…

Вона пішла, але не назавжди. Вона ображена на мене. Я її розумію.

Але пішла, зробивши паузу у стосунках.

Я відклав телефон і кілька секунд дивився на стелю. Дивне відчуття. Я мав би злитися. Мав би відчувати образу, розгубленість, страх втратити дружину. І я справді все це відчував. Десь глибше, під усім цим, сиділа одна думка, яка не давала мені спокою. Вона не подала на розлучення. Я заплющив очі. Значить, у мене ще є час. Час закінчити все. Отримати спадщину. А потім уже вирішувати, що робити з нею.

Колись я справді кохав її. Принаймні, мені так здавалося…

Я згадав перший рік до нашого шлюбу, коли ми були просто парою, тими, хто був закоханий, і це було взаємно. Її посмішку. Те, як вона дивилася на мене, коли я повертався додому. Як чекала на мене вечорами. Потім було весілля — тиха й скромна церемонія в колі друзів і наших родичів. Тоді ми не могли дозволити собі щось пишне. Майже відразу після нашого весілля все змінилося: компанія приносила мені великий дохід, і з квартирки ми переїхали в будинок на околиці міста. Це був престижний район, де жили лікарі й адвокати. Ближче до літа у нас з’явився новий автомобіль, ми були щасливі й жили чудовим життям.

Липень.

На порозі мого офісу з’явився Фред, і все змінилося.

Коли все змінилося? Коли гроші стали для мене важливішими за неї?

Відповідь прийшла надто швидко. Після першої зустрічі з Владленом. Саме тоді я вперше зрозумів, наскільки сильно мені потрібна ця спадщина. Але, якщо бути чесним із собою, усе почалося набагато раніше. Набагато раніше за Єву.

Я виріс у бідності. Батько майже весь час був відсутній. Коли мені було вісім, його посадили до в’язниці.

Мама залишилася сама з двома синами.

Я добре пам’ятаю нашу маленьку квартиру. Старі меблі. Холодну кухню взимку.

Мамині руки, які постійно пахли пральним порошком. Вона працювала майже без вихідних. Утримувала нас сама. Іноді я прокидався вночі й чув, як вона плаче на кухні. Тоді я пообіцяв собі одне. Я ніколи не буду жити так. Ніколи. Але життя чомусь вирішило перевірити, наскільки серйозно я це обіцяв.

Коли я виріс, мій брат пішов слідами батька. Спочатку дрібні крадіжки. Потім щось серйозніше. І одного дня він теж опинився за ґратами.

Ми знову залишилися вдвох.

Я і мама.

Тоді я остаточно вирішив, що бідність — це не просто відсутність грошей. Бідність — це коли ти нічого не можеш змінити. Коли тобі доводиться просити.

Чекати.

Залежати від інших. Я ненавидів це відчуття. І, напевно, саме тому гроші з часом стали для мене не засобом. Вони стали доказом того, що я більше ніколи не опинюся в тому житті.

Після університету я познайомився з Фредом. Тоді він уже обертався зовсім в інших колах.

Я був ніким.

У мене не було грошей, зв’язків, нормальної роботи. Фред запропонував мені спочатку звичайну підробітку. Я погоджувався на все. Розвозив документи, допомагав із договорами, шукав клієнтів, розбирався з цифрами.

Потім вступив на спеціальність, пов’язану з фінансами та управлінням бізнесом. Я хотів розуміти гроші. Не просто заробляти їх. Розуміти, як вони працюють.

Після навчання я вирішив відкрити власну компанію. Про першу спробу навіть згадувати не хотілося. Я занадто швидко повірив у себе. Витрачав більше, ніж заробляв. Орендував дорогий офіс. Купував машини. Жив так, ніби вже був мільйонером. А грошей у мене не було.

Були борги, кредити та зобов’язання.  І одного разу я зрозумів, що стою перед тією самою прірвою, з якої колись обіцяв собі ніколи не повертатися.

Фред тоді знову простягнув мені руку. Він дав гроші. Під відсотки, з конкретним терміном повернення.

Я погодився.

Іншого виходу не було. На ці гроші я перезапустив компанію.

Я зайнявся виробництвом металоконструкцій та будівельних елементів. Перші місяці все йшло важко. Я майже не спав, шукав клієнтів, домовлявся з постачальниками, домагався контрактів. Але поступово бізнес почав зростати. Компанія приносила чималі гроші. Справжні гроші. Я нарешті відчув те, чого так довго прагнув. Я вибирався.

Я ставав тією людиною, якою хотів бути. Але разом із цим сталося щось інше. Мені стало замало. Завжди замало.

Нова машина, дорожчий будинок у престижному районі. Нові зв’язки та нові можливості.

Чим більше я отримував, тим сильніше боявся знову втратити все, і ось тепер термін, який Фред дав мені, добіг кінця.

Він хотів повернути своє. І мав на це повне право. Але я не міг просто віддати йому гроші. Бо тоді довелося б знову починати майже з нуля. А я більше не хотів починати. Я хотів зберегти все. І тому з’явився план.

Рано-вранці я був на кухні, готував сніданок для дружини. Пролунав дзвінок у двері. Це було несподівано, кого могло привести сюди так рано? Підійшовши до дверей, крізь скло я побачив чоловіка. Поважний погляд подивився на мене крізь скло, і я відчинив двері.

На порозі стояв він, Владлен. Вийшовши до нього на вулицю, ми познайомилися, розговорилися.

Тоді я не дуже розумів, чого він хоче. Він наполягав на тому, що незабаром моя дружина отримає спадщину, і він мусить її попередити. Я сказав йому: «Вона спить, давай обговоримо все вдень, у кафе, я її чоловік і відповідаю за неї». Я знаю, як їй повідомити цю інформацію: вона дуже вразлива і трохи наївна, потрібно повідомити їй так, щоб це не стало для неї несподіванкою, і він повірив.

Ми попрощалися, і я зрозумів — спадщина Єви, ось моє спасіння.

Я приїхав до Віктора ближче до вечора.

Перекладач сидів за своїм столом і переглядав щось в своєму моніторі.

— Ну? — запитав я.

Він підвів голову.

— Майже закінчив.

— Майже?

— Мені потрібен ще один день.

Я повільно поклав долоні на стіл.

— Ми домовлялися про терміни.

— Я знаю.

— Тоді чому документи досі у тебе?