Розділ 18. Тридцять

Ева.

Я прокинулася від сонячного світла, що пробивалося крізь нещільно зачинені штори.

Кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю, і намагалася зрозуміти, чому всередині так спокійно. Потім пам’ять повернулася.

Владлен. Його голос. Його руки на моїй талії.

І поцілунок…

Я мимоволі посміхнулася, сама того не помітивши.

Спогад був дивно теплим. Не таким, від якого хотілося сховатися чи відмахнутися. Навпаки. Він немов залишився десь глибоко всередині приємним солодким післясмаком.

Після поцілунку ми ще довго просто стояли посеред порожнього холу. Я не пам’ятаю, скільки часу. Може, кілька хвилин, а може, набагато довше. Я просто притискалася до нього, відчуваючи його тепло, а він тримав мене так, ніби нікуди не збирався йти. І вперше за останній час мені не хотілося нікуди тікати й не задавати собі сотні запитань.

Потім Владлен все-таки наполіг, щоб я піднялася в номер і лягла спати:

— Іди відпочивай, крихітко.

— Я сама вирішу, коли мені відпочивати.

— Звісно. Саме тому я зараз проводжу тебе до ліфта.

Я тоді лише розсміялася. Далі спогади ставали уривчастими. Так, за вечір було випито занадто багато коктейлів.

Я пам’ятала, як зачинилися двері ліфта. Пам’ятала його погляд перед тим, як зачинилися двері. І чомусь була впевнена, що, коли двері зачинилися, він ще кілька секунд стояв і дивився їм услід.

Я перевернулася на бік і заплющила очі. Дивно.

Я знала цю людину зовсім недовго. Під час нашої першої зустрічі я злякалася його зовнішності. Злякалася його могутнього зросту, хоч він і був такого ж зросту, як Оллі, він здавався більшим, набагато більшим. Але поруч із ним мені було спокійно. І це відчуття чомусь лякало мене набагато менше, ніж мало б.

Полежавши ще трохи, до мене дійшло: це було не три рази, ми бачилися частіше. Він стежив за мною. Ні, він пильнував за мною ще до того, як ми познайомилися біля річки.

Я потягнулася за телефоном і подивилася на дату.

Перше вересня.

Я завмерла.

До мого дня народження залишався рівно місяць. Я любила це свято з дитинства. Через місяць мені виповниться тридцять. Тридцять!

Чомусь саме сьогодні ця цифра здалася мені зовсім іншою, наче новий етап мого життя. Ніби за нею починалося нове життя.

Я відкинула телефон на ліжко й підвелася.

Досить думати.

Мені й так належало вирішити надто багато речей.

Після сніданку я остаточно вирішила, що більше не хочу жити в готелі. Мені тут подобалося. Особливо висота. Великі вікна, місто під ногами, відчуття, що весь цей галас десь далеко внизу.

Тому, коли я почала шукати квартиру, одразу поставила умову — високий поверх і панорамні вікна.

Першу квартиру я оглянула ближче до обіду.

І закохалася в неї майже відразу.

Нова будівля. Високий поверх. Сучасний під’їзд, скло, метал, світлі стіни.

Коли я увійшла всередину, переді мною відкрився великий простір.

Спочатку — невеликий хол. А за ним — величезна відкрита вітальня. У самому центрі стояв великий білий диван, навпроти — телевізор, встановлений збоку на стіні.

Але всю мою увагу одразу привернули вікна.

Панорамний вид на місто.

Я підійшла ближче. Десь далеко внизу рухалися машини, люди здавалися маленькими крапками, а будівлі зникали вдалині.

Я посміхнулася. Ось це мені подобалося.

Ліворуч розташовувалася кухня, об’єднана з обідньою зоною. Сучасна, світла, з гарною барною стійкою. Я провела пальцями по її гладкій поверхні й уже уявила, як вранці сидітиму тут із чашкою гарячої кави.

Чомусь саме ця думка остаточно мене переконала. Я хочу тут жити, — сказала я собі.

Праворуч від вітальні починався довгий коридор, що вів до житлової частини квартири. У квартирі було дві спальні. Перша розташовувалася ліворуч. Вона була просторою, світлою і з панорамними вікнами, як у вітальні.

Велике ліжко стояло так, що вранці першим ділом можна було побачити місто.

Праворуч від ліжка були двері до гардеробної, а поруч — вхід до ванної кімнати.

Друга спальня була дзеркальною. Така ж простора — гостьова.

Я ще раз подивилася на місто.

— Тут я буду жити, — тихо сказала сама собі.

І вперше за довгий час ця думка не викликала в мене тривоги. Навпаки, мені стало добре.

Я оглянула другу квартиру, але рішення вже було прийнято щодо першої.

Через годину я сиділа в ріелтора й підписувала договір оренди.

Коли вийшла на вулицю з папкою документів у руках, я зупинилася. Я справді це зробила. Сама.

Без Оллі. Без його рішень і заперечень. Без очікування, коли хтось скаже мені, що робити далі.

Я зняла квартиру. На цілий рік. І чомусь мені захотілося це відсвяткувати.

Я дістала телефон і набрала Еліс.

— Вгадай, що я зробила?

— Купила собі яхту?

— Ні.

— Вбила когось?

— Поки що ні.

— Тоді я здаюся.

Я засміялася.

— Я зняла квартиру і незабаром переїжджаю з готелю.

На тому кінці настала пауза.

— Серйозно?!

— Серйозно.

— І ти мені тільки зараз про це розповідаєш?!

— Я хотіла зробити тобі сюрприз. Ти перша про це дізналася.

— Тоді святкуємо!

— Саме це я й збиралася запропонувати. І ще, Томі зможе пожити у вас із сестрою ще тиждень?

— Без проблем, я люблю цього негідника, але сестру люблю більше. Тож він буде в повній безпеці з нами.

— Тоді чекатиму на тебе через годину біля ресторану «Нікс».

— До зустрічі.

Я приїхала до ресторану раніше за Еліс і сіла за столик біля вікна, вмостившись у кріслі.

Замовивши лате, я дістала телефон, щоб подивитися на час. Поки чекала на неї, кілька хвилин просто дивилася на екран телефону. Потім відкрила листування з Оллі.

Палець завис над клавіатурою…

Я не знала, навіщо саме хочу йому написати. Мабуть, тому що занадто багато всього накопичилося всередині. І якщо я не скажу це зараз, то потім знову почну мовчати.