Розділ 17. Обіцянка

Ева.

— Я відвезу тебе додому, — заперечив Владлен.

— До готелю, — поправила я.

— До готелю.

Я пристебнулася й подивилася у вікно.

Після всього, що сталося цього дня, мені хотілося лише одного — зачинити за собою двері й більше нікого не бачити.

Але Владлен, здається, думав інакше.

Він кілька разів кинув на мене короткий погляд, поки ми їхали. Я відчувала це, хоча намагалася не звертати уваги.

— Ти впевнена, що хочеш залишитися сама?

Я повернулася до нього. Посміхнулася у відповідь.

— Я не сама. Зі мною Томі.

Він подивився на маленького песика, який згорнувся поруч зі мною.

— Я не про це.

Я промовчала. Дійсно, ця кулька мені не допоможе.

— Ти налякана. Я переживаю за тебе.

— Вже менше.

— Це не означає, що тобі не страшно.

Я мимоволі посміхнулася.

— Ти завжди все вирішуєш за інших?

— Коли це необхідно.

— А зараз необхідно?

Він подивився на мене.

— Так.

Я кілька секунд мовчала. Відколи це за мене вирішуватиме незнайомець?

— Владлен, я справді хочу побути наодинці.

Він важко видихнув, ніби йому зовсім не сподобалася моя відповідь.

— Гаразд.

Але з його голосу було зрозуміло — він все одно не згоден. Це була турбота чи контроль? — задавала я собі питання.

Коли ми під’їхали до готелю, він вийшов першим і відчинив мені двері.

Я дістала Томі й зупинилася поруч із машиною.

— Дякую.

— За що?

— За все.

Він подивився на мене.

— Нема за що, ти можеш покластися на мене, якщо тобі це знадобиться.

Я посміхнулася.

— Тоді, гарного вечора, і так, я подумаю.

— Єва…

Я обернулася й подивилася на нього, він кілька секунд мовчав.

— Якщо щось трапиться — зателефонуй мені.

Я кивнула.

Він простягнув мені свій телефон, щоб я написала йому свій номер. Написавши свій номер, я зателефонувала собі, щоб зафіксувати його. Потім, віддавши йому телефон, сказала:

— Добре.

— Неважливо, котра година. У будь-який час.

— Добре.

— Навіть якщо ти просто злякаєшся. Навіть якщо просто треба виговоритися.

Я посміхнулася вже м’якше. Це була турбота з його боку, а не контроль.

— Добре, Владлен.

Я розвернулася й пішла до готелю. Він стояв біля машини й дивився мені вслід. Я обернулася лише один раз, просто щоб переконатися. Він не відводив погляду.

Двері готелю зачинилися за моєю спиною. Я обернулася й спостерігала за ним, і лише тоді Владлен повернувся до машини. Він сів за кермо, зачинив двері й кілька секунд просто дивився перед собою. Я обернулася й пішла в номер.

Якийсь час я спостерігала з вікна своєї кімнати, як Владлен продовжував залишатися на тому самому паркувальному місці біля готелю. Вікно в машині було відчинене, тож я добре його бачила. Він дістав сигарету, клацнула запальничка. Він зробив глибокий затяг і відкинувся на сидіння, видихаючи густий дим. Здалеку це було схоже на уривок із фільму, і я мимоволі стала його прихильницею.

У його голові знову й знову лунав її голос. Її сльози. Її перелякані блакитні очі. Вони були як океан, сповнені болю в той момент.

Її слова про червону машину. Про те, як це її турбує.

Минув тиждень.

Рівно тиждень від того моменту, коли Фред підійшов до неї й сказав, що в неї є сім днів.

Сім…

І тепер цей термін закінчився. Треба щось робити, подумав він.

Владлен повільно видихнув дим. Тихо промовивши собі під ніс:

— Сволота…

Він подивився на екран телефону.

Йому був потрібен Оллі. Зараз.

Цей чоловік не міг виїхати з міста, принаймні не після того, як Фред зажадав грошей — я б про це знав. У нього була вагома причина залишитися тут: без документів і без спадщини він не поїде.

Владлен дістав телефон і написав повідомлення: «Нам треба поговорити. Сьогодні. Ти знаєш, де». Надіслав.

Відповідь надійшла майже відразу.

«Добре.»

Владлен посміхнувся.

Звісно. Він знає.

Пальці знову торкнулися екрана. Він набрав номер перекладача.

— Мені потрібно ще кілька днів, затримай завершення перекладу.

— Але я майже закінчив…

— Ще два дні.

— Владлен, це може викликати запитання. Я й так затягнув, були труднощі з перекладом, але я їх вирішив.

— Нехай викликає.

На тому кінці запала пауза.

— Два дні?

— Так. І нікому не кажи, навіщо. Я буду у тебе в боргу.

— Зрозумів. Добре.

Владлен відключився.

Він знову підвів очі на готель, повністю відчинивши вікно, і раптом завмер.

На одному з верхніх поверхів горіло світло. Він дивився на вікна, намагаючись зрозуміти, де саме знаходиться її номер.

Маленька дівчинка. Тендітна. Така беззахисна поруч із усіма цими проблемами, які тільки й накопичувалися навколо неї.

Він сам не розумів, коли почав сприймати її саме так. Не як жінку, яку треба просто захистити, а як свою. Свою маленьку дівчинку. Тендітну принцесу, яку хтось вирішив втягнути в чужу брудну гру й зруйнувати їй життя.

Владлен сильніше стиснув кермо. Шкіра хрустіла під його правою рукою.

Він не дозволив собі додумати цю думку. Завів двигун і різко виїхав із парковки.

Йому потрібно було поговорити з Оллі.

І чим швидше — тим краще.

Оллі чекав на нього в невеликому закритому приміщенні на другому поверсі старої будівлі.

Вони раніше тут зустрічалися, щоб обговорити деталі документів.

Він навіть не встиг як слід підвестися з крісла, коли двері відчинилися.

Владлен увійшов.

— Ти все-таки прийшов.

— А ти думав, я не прийду?

Оллі встав навпроти Владлена, вони були майже однакового зросту. Але Владлен все ж був набагато кремезнішим за Оллі, потужнішим.

— Що тобі потрібно?

Владлен підійшов ближче.

— Єва.

Оллі завмер.

— Що з нею?

— Вона дзвонила тобі цілий тиждень. Вона писала тобі. Шукала тебе!

— Я знаю.

— І ти не відповів? Чому?