Частина 3. Розділ 16. Бабуся

Єва.

Минув тиждень...

Рівно сім днів від того вечора, коли незнайомий чоловік у червоній машині зупинив мене посеред вулиці й сказав, що в мене є лише тиждень. Сім днів, за які я так і не отримала жодної нормальної відповіді.

Оллі не відповідав.

Я дзвонила йому щодня. Іноді по кілька разів. Писала повідомлення.

Питала, де він, чи все з ним гаразд, що відбувається і хто той чоловік, який погрожував мені. Приїжджала до нього в офіс, його секретарка сказала, що він поїхав у відпустку.

Відпустка? Не думаю, що зараз це актуально для нього.

Більше ніякої інформації. Нічого. Тиша.

Спочатку я злилася. Потім ображалася. А потім просто втомилася. Я втомилася бути в невіданні.

Чи кохав мене цей чоловік? Ці сумніви дедалі частіше спадали мені на думку. Це була гра? Але навіщо тоді він грав роль ідеального чоловіка?

Ні, це не гра, людина не може так гарно грати в кохання. Він дбав про мене, знав мої звички й мої бажання.

Мені потрібно було розібратися хоча б у чомусь одному. Тому сьогодні я їхала до мами.

Вона жила в невеликому містечку неподалік від Грейсона. Місце називалося Беллфорд — тихе, зелене й зовсім не схоже на місто. Невисокі будинки, старі дерева вздовж доріг, невеликі магазини та сади майже біля кожного будинку.

Мама жила тут уже багато років разом зі своїм другим чоловіком — Робертом.

Їхній будинок розташовувався майже на самому краю містечка. Великий, світлий, із широкими вікнами та дерев’яною верандою. За будинком починався сад, яким вони опікувалися разом.

Мама вирощувала квіти, Роберт доглядав за деревами, а щоліта вони облаштовували там маленький затишний куточок із дерев’яним столом і кріслами з м’якими подушками. Я завжди любила це місце. Тут мені завжди було спокійно.

Напевно, саме тому я приїхала. Мені хотілося хоча б ненадовго відчути себе звичайною маленькою Євою.

Дочкою.

Не жінкою, яка намагається зрозуміти, чому її чоловік приховує від неї якісь документи. Та й сам він теж уникає мене. Не жінкою, якій надсилають фотографії померлої бабусі з невідомого номера. Без пояснень. Не жінкою, якій погрожує невідомий чоловік посеред вулиці.

Просто Євою…

Я провела у мами майже весь день.

Ми розмовляли про якісь дрібниці. Про сад. Про погоду. Про моє нове місце проживання. Про Томі. Мені не хотілося повертатися до всіх своїх проблем і невирішених справ, які за тиждень не зрушили з місця.

Але я весь час поверталася до одного й того самого. До бабусі та її історії. До фотографії. До прізвища, яке було написано на її звороті. І особливо до того, що на лицьовій стороні фото було написано моє ім’я.

Увечері ми з мамою сиділи в саду.

На столі стояли келихи з білим вином, поруч лежала тарілка з фруктами. Теплий вітер ворушив листя дерев, а десь за парканом тихо гавкав сусідський пес.

Я зробила невеликий ковток.

— Мамо…

Вона підняла очі.

— Що?

Я кілька секунд мовчала.

— Ти точно ніколи не писала моє ім’я на старих фотографіях бабусі?

Мама нахмурилася.

— Вже вкотре ти мене про це питаєш.

— Просто хочу переконатися.

Вона зітхнула.

— Ні, Єво. Не писала.

— Навіть на тій фотографії?

— Особливо на тій. Я її взагалі не пам’ятаю.

Я подивилася на келих.

— А бабуся могла написати?

Мама замислилася.

— Не знаю.

— Адже ти мені майже нічого про неї не розповідала.

Вона відвела погляд.

— Тобі не було потреби це знати.

Я підняла голову.

— Чому?

Мама довго мовчала.

— Тому що деякі речі краще залишити в минулому.

Я відчула неприємний холод усередині. Ця фраза. Я вже чула її. Майже схожа, але з тим самим змістом.

Від Оллі.

«Тому що це може бути небезпечно».

Я поставила келих на стіл.

— Мамо, а яке у неї було прізвище до заміжжя?

Мама подивилася на мене.

Цього разу надто уважно.

— Навіщо тобі це?

— Просто хочу знати.

— Єва…

— Будь ласка.

Вона важко зітхнула.

— Монтегю.

Я завмерла. Саме це прізвище я бачила на звороті фотографії.

— Монтегю…

— Так.

— А чому я раніше її не знала?

Мама знизала плечима.

— Ти ніколи не питала.

Ми ще довго сиділи в саду, але я вже майже не чула, про що говорила мама. У голові крутилися її слова, прізвище на фотографії. І дивне відчуття, що моя бабуся залишила після себе не просто минуле. Вона залишила мені щось, що я мала знайти.

Я зробила ще один ковток вина.

І саме тоді побачила її, червону машину. Вона проїхала дорогою за парканом, промайнула між деревами й зникла. Я навіть не встигла як слід роздивитися її. Але колір — червоний. Чомусь цього виявилося достатньо. Перед очима все спалахнуло. Момент біля озера, різкий розворот і озеро. Машина, що вилетіла на зустрічну смугу. Я знову відчула той жах.

Я заплющила очі.

— Єва?

Я різко розплющила їх.

Мама дивилася на мене.

— Усе гаразд?

— Так.

Я спробувала посміхнутися. Відкинувши той жах, який я відчула в одну мить.

— Просто згадала аварію.

Мама нічого не відповіла. Але я побачила тривогу в її очах.

Я їй не розповідала, що відбувається в моєму житті. Не варто їй знати про мої проблеми, думала я.

Приборкавши тривогу, вирішую виправити ситуацію:

— Мала статися аварія, але Оллі ухилився, і все обійшлося.

— До речі, чому ти без Оллі?

— Справи, у нього навалилося багато роботи.

Мені довелося збрехати. Ненавиджу це робити, я навіть не знала, де він. Те ідеальне життя руйнувалося на моїх очах. Спокійні будні закінчилися, залишилися лише спалахи спогадів. Але це була єдина причина, щоб збрехати й надалі не відповідати на запитання. Я втомилася. Я приїхала сюди за відповідями, які мене цікавили щодо фото, і я їх отримала.

Додому я не збиралася. Принаймні, поки що.

Я попрощалася з мамою, посадила Томі в машину й поїхала на таксі. Мені хотілося повернутися в готель. Туди, де я могла зачинити двері й хоча б ненадовго відчути себе в безпеці.