Розділ 15. Імʼя

Єва.

Було близько десятої. Після того, як я закінчила малювати картину, я була майже без сил. Творчість забирала всі мої емоції. Я дуже любила це відчуття приємної втоми. У кожній картині я віддавала частину себе, частину своєї душі.

Вирішивши трохи відпочити, я впала на ліжко. Взявши свій телефон, я ще раз подивилася на фото: молода жінка зі світлим, майже блондинським волоссям. Ті самі риси, які я все життя бачила на старих фотографіях мами. Це була розкішна жінка тих часів. Витончена талія, мила літня сукня та босоніжки на високих підборах. Ця деталь завжди приємно дивувала мене на її знімках. Моя мама рідко носила підбори, на відміну від мене. Та сама лінія підборіддя. Схожий погляд, все мені так знайоме.

Моя бабуся.

Я все ще не могла звикнути до цієї думки.

Я ніколи її не бачила. Тільки на фото.

Іноді мама розповідала про неї, зовсім небагато. Не тому, що не любила, навпаки. Кожна розмова про бабусю чомусь завжди закінчувалася мовчанням.

У дитинстві я кілька разів запитувала:

— А чому в мене немає фотографій бабусі?

Мама відповідала, що майже нічого не збереглося. Насправді всі її фото з сімейного архіву можна було перерахувати на пальцях. Я вірила. Тепер уже не була впевнена.

Уважно розглядаючи фото, особливо обличчя, я думала.

— Хто ти була?

— Ким ти була? І чому твоє фото надіслали мені?

Звісно, фотографія не могла мені відповісти.

Я перевернулася на спину й втупилася в стелю. Повільно занурюючись у думки.

Найдивніше було навіть не те, що хтось надіслав мені цю фотографію. Найдивніше — хтось знав, що вона мені щось скаже. Хтось знав, хто ця жінка, і хотів, щоб я її побачила.

Я взяла телефон, і першим бажанням було зателефонувати Оллі.

Майже відразу я зупинилася. Після нашої сварки я не хотіла робити перший крок, і справа була вже не тільки в ньому.

Мені хотілося зрозуміти, що відбувається.

Я відкрила пошук і почала вводити прізвище бабусі. Нічого. Кілька результатів, які не мали до мене жодного стосунку.

Я спробувала інший варіант написання. Знову нічого.

Тоді я відкрила старі фотографії в хмарному сховищі телефону — колись давно я їх сфотографувала, щоб мати копії.

Шукала довго. Мамині знімки. Сімейні свята. Старі фотографії з дитинства.

Я гортала їх одну за одною, поки не натрапила на знімок, який бачила десятки разів.

Мама була зовсім маленькою, років десять. Поруч із нею сиділа жінка, її мама.

Я зупинилася. Пальці завмерли над екраном.

— Це вона…

Я збільшила фотографію — це та сама посмішка, форма очей.

Але знімок був занадто поганої якості. Я дивилася на нього кілька секунд, а потім раптом згадала. У мами десь зберігався старий сімейний альбом, який я забрала до себе, коли переїжджала.

У будинку, моєму будинку. Я точно пам’ятала, що перевезла його близько року тому, коли ми з мамою розбирали стару шафу в неї вдома.

Я різко сіла на ліжко. За кілька хвилин уже була одягнена.

Томі сонно подивився на мене, коли я почала збиратися.

— Вибач, малюку. Нам треба додому.

Мені потрібен був лише альбом.

Дім зустрів мене тишею й прохолодою. Оллі вдома не було, дивно, де він подівся?

Я зупинилася в передпокої й кілька секунд просто стояла, у мені боролися моя образа на Оллі та моя цікавість до альбому.

Лише кілька днів тому я пішла звідси зі сльозами на очах, але я повернулася. Мені потрібні були відповіді.

— Томі, зачекай тут.

Він подивився на мене, потім влаштувався біля сходів на килимку.

Я піднялася нагору.

У спальні Оллі не було. Я намагалася туди не дивитися. Мені чомусь було неприємно перебувати в нашій кімнаті без нього.

Я швидко пройшла до невеликої кімнати навпроти головної спальні, де зберігалися старі речі.

Коробки з різними дрібницями, документами та фотографіями. Ця кімната була маленькою, але я використовувала її для своїх потреб: читала в тиші, малювала картини. Вдень тут завжди світило сонце, вона була світлою — саме те, що мені було потрібно. Біля вікна стояв мій полотно та невелике крісло поруч. Але зараз, незважаючи на те, що все залишалося як раніше, було порожньо. Я забрала свою картину раніше, вона була ніби душею, душею мого маленького кабінету. Вона була закінчена.

— Так, я малювала себе.

Подумала мимохідь, і чомусь мене це дивувало.

Праворуч біля стіни стояв великий стелаж. Я почала перебирати все підряд: коробки, стоси з журналами та книгами.

Через кілька хвилин знайшла те, що шукала. Великий темний альбом у тканинній обкладинці.

Я сіла прямо на підлогу, з трепетом відкривши його першу сторінку.

Фотографії, вони були дуже старі, вицвілі. Мама в дитинстві. Мама в школі.

Мама поруч із жінкою, яку я тепер уже могла впізнати одразу. Я провела пальцем по фотографії.

— Бабуся…

На наступній сторінці була ще одна.

Вона сиділа на дерев’яній білій веранді за столиком, тримала маму за руку й лагідно дивилася на неї.

Я посміхнулася крізь сльози, що наверталися на очі. Чомусь мені стало боляче від того, що я ніколи не могла побачити її такою. Не на фотографії.

Я перегорнула сторінку й раптом помітила, що одна фотографія була приклеєна інакше, ніж решта; я обережно потягнула її за край, і вона відклеїлася. Ззаду щось було написано дрібними літерами. Я перевернула знімок. Дрібний і нерівний почерк було важко розібрати.

Прочитавши перший рядок: «Для моєї доньки…», я завмерла; нижче стояла дата, яку я не змогла розібрати, та ім’я, яке я прочитала кілька разів:

— Елеонора.

Це було ім’я моєї бабусі. Я знала його.

Але нижче було написано ще щось.

Я нахмурилася й піднесла фотографію до світла; під ім’ям було прізвище, яке мені не було відоме.

— Бабуся мала інше прізвище?

Я швидко відкрила телефон і ввела його в пошук.

Результатів було небагато. Але один із них змусив мене затамувати подих — це був старий архівний сайт.