Розділ 14. Владлен

Владлен.

Я сидів біля вікна свого пентхауса й дивився на місто.

Грейсон ніколи не засинав повністю. Навіть пізно вночі десь унизу продовжували рухатися машини, горіли вивіски, у вікнах хмарочосів запалювалися й гасли вогні. Зазвичай цей шум мене не дратував.

Сьогодні — дратував.

На столі лежав телефон. Поруч — документи, які я навіть не відкривав уже кілька годин.

Робота могла почекати.

Я вперше за багато років дозволив собі відкласти справи на кілька тижнів. Рада директорів впорається без мене. Компанія не занепаде, якщо я не буду особисто контролювати кожну угоду.

Мені потрібно було розібратися в іншому.

В Єві.

Я заплющив очі.

Перед моїми очима знову постала її реакція, коли я підійшов до неї у сквері. Вона злякалася. Зовсім трохи, але я це помітив. Її оченята затремтіли, коли я це зрозумів.

Я звик бачити страх у чужих очах постійно, для мене це звична річ. Я сам створив цей образ багато років тому. Люди часто боялися мене ще до того, як я встигав щось сказати. Високий зріст, суворий погляд, різкі риси обличчя, холодна манера розмовляти — я давно перестав звертати на це увагу. Але її погляд чомусь зачепив. Мені не хотілося, щоб вона мене боялася, напевно, я підійшов занадто різко. Треба було дати їй більше часу. Не з’являтися перед нею ось так.

— Я ідіот!

Я відкинувся на спинку крісла й провів долонею по обличчю.

— Чорт…

Адже вона мене взагалі не знає.

Для неї я просто незнайомий чоловік, який раптово опинився поруч і заговорив з нею так, ніби ми знайомі давно. Треба було поводитися інакше, дорікав собі я. Напевно, я справді її налякав.

Я подивився у бік вікна.

Хоча, якщо бути чесним із самим собою, справа була не тільки в цьому. Я занадто багато думав про неї останнім часом. Коли спостерігав за будинком, бачив, як вона вранці виходить із Томі. Як сидить на терасі з чашкою кави. Як іноді залишається у дворі сама і щось малює. Вона завжди була такою легкою, як повітря, ніжною, як хмаринка, що постійно зникала. Я бачив її життя з боку і поступово почав розуміти одну річ. Вона зовсім не схожа на тих людей, яких я звик бачити навколо себе. Єва була надто відкритою, доброю. Навіть тоді, коли вона вийшла з офісної будівлі й допомогла бабусі спускатися сходами, інші люди ніби не помічали її. 

Занадто довірливою. Вона посміхалася людям, не очікуючи від них підступу. І саме це мене турбувало.

Бо я чудово знав, наскільки жорстоким буває світ. Особливо коли йдеться про великі гроші.

Я виріс у родині, де довіру вважали слабкістю. Мій дід ніколи не казав мені, що світ добрий. Він казав навпаки: — Бізнес не любить добрих людей, Владлен. Доброта — це слабкість.

Добрих використовують. Слабких ламають. Ці правила ніби викарбували на мені й моєму характері.

Якщо хочеш зберегти своє — навчися бути жорсткішим за тих, хто намагається його забрати. Він навчив мене цьому надто добре.

Мій батько загинув у аварії, коли дід ще був живий. Після його смерті я залишився єдиною людиною, якій він справді міг довірити компанію.

Коли дід помер, будівельні компанії перейшли до мене.

На той час я вже знав, як вести переговори, як тиснути, коли треба мовчати і коли достатньо одного погляду, щоб людина зрозуміла, що сперечатися безглуздо. Я став таким, яким мене хотіли бачити. Холодним. Жорстким. Недовірливим.

Люди боялися мене. І мене це влаштовувало. Так було простіше.

Я ніколи не підпускав людей надто близько — не тому, що не потребував їх, а тому, що надто добре знав ціну довіри.

Але з Євою все було інакше.

Я хотів, щоб вона була в безпеці. І водночас розумів, що не маю права замикати її в клітку, навіть якщо ця клітка буде золотою. Саме тому мене так дратував Оллі. Він робив усе навпаки. Він вирішував за неї, що їй знати й куди їхати. З ким розмовляти. Що їй можна, а чого не можна. І все це називав захистом.

Я стиснув пальці в кулаки, лють почала підступати надто швидко. Перед очима знову спалахнула картинка з озером.

Машина. Вода. Єва — її перелякане обличчя, песик у неї на руках. І Оллі… Він продовжував щось пояснювати людям у формі, ніби те, що відбувалося, було частиною якогось заздалегідь продуманого спектаклю. Ну звичайно, це було продумано. Зробив із себе жертву.

Я різко підвівся, склянка з віскі на столі здригнулася від руху. У пам’яті знову сплив момент, коли машина ледь не впала у воду. Якби вона опинилася всередині…

Я стиснув щелепу, намагаючись впоратися з приглушеною люттю.   Обернувшись до вікна, щоб трохи заспокоїти нерви, я стиснув пальцями  спинку крісла, поглянувши вдалину. Мені довелося зробити кілька глибоких вдихів, щоб відновитися. На секунду я уявив Оллі перед собою, без людей навколо, без його спокійного голосу й можливості сховатися за словами. Я б розбив йому обличчя, повільно, щоб він пам’ятав кожен удар. Доти, доки він не зрозумів би, наскільки близько був до того, щоб втратити її.

Я заплющив очі.

— Сволота…

Злість минула так само швидко, як і з’явилася. Бо я знову згадав Єву.

Вона не мала бачити мене таким. Вона — та людина, поруч із якою я хочу приховати свою темну сторону й забути… забути про все. Вона й так сьогодні злякалася.

Я підійшов до вікна й подивився вниз.

Мені хотілося захищати її, а не контролювати, і це була принципова різниця.

Я хотів, щоб вона сама приймала рішення. Сама обирала, куди йти. Сама вирішувала, з ким бути. Навіть якщо одного разу цей вибір виявиться не на мою користь. Я не мав права відбирати в неї свободу й право вибору. Ніхто не має права!

Оллі, схоже, цього не розумів. Він хотів отримати все, а найголовніше, що його турбувало останніми тижнями, — спадщину.

Я знав, що саме міститься в тих документах. Знав набагато більше, ніж тоді показував Оллі. Я не звик довіряти людям, не люблю грати за чужими правилами. Нехай грають у сліпу, заплющивши очі.

— Але не вона.