Розділ 13. Фотографія

Єва.

Ранок настав непомітно.

Я прокинулася від сонячного світла, що пробивалося крізь нещільно зачинені штори. Кілька секунд я просто лежала, дивлячись у стелю, поки поступово не згадала, де перебуваю. Готель.

Четвертий день далеко від дому.

І вчорашній вечір.

Я заплющила очі, занурившись у спогади про минулий вечір.

Перед мною знову постала його постать — високий, міцний чоловік у чорному костюмі. Спокійний погляд. Темні очі. Голос низького тембру, з хрипоткою, у якому не було ані краплі метушні.

Владлен.

Я тихо промовила його ім’я вголос, смакуючи його на своїх губах:

— Владлен…

Чомусь мені сподобалося, як воно звучало. Я повторила ще раз, уже майже пошепки:

— Владлен.

Дивно. Я знала його всього кілька хвилин. І все ж чомусь його ім’я закарбувалося в голові. Напевно, тому що сам він був якимось незвичайним, лякаючим на перший погляд. Занадто серйозним і занадто впевненим.

Але коли він відійшов від мене, щоб дати можливість поговорити з Оллі, у ньому раптом з’явилося щось зовсім інше — уважність. Чи мені просто здалося?

Я перевернулася на бік і потягнулася до телефону.

Нових повідомлень немає...

Я подивилася на екран трохи довше, ніж збиралася, потім поклала телефон назад.

— Не хочу починати ранок з цього.

Замовивши сніданок у номер, одягнувши зручний одяг, ми вийшли з Томі на ранкову прогулянку. Сьогодні мені хотілося зробити щось для себе, порадувати себе маленькою радістю. Я вирішила повернутися додому. Не до Оллі. Поки що ні. Мені потрібна була моя незавершена картина.

Після сварки я не забрала її з собою в готель, не думала, що мій від’їзд так затягнеться. Я не могла пояснити чому, але без неї мені було незатишно. Картина залишалася незавершеною вже майже два місяці. Сьогодні я чомусь відчувала, що можу її закінчити.

Приїхавши до обіду додому, у наш будинок, Оллі вдома не було. Я знала, що він на роботі. Мені потрібно було небагато часу, щоб вирішити свої дрібні справи.

Коли я увійшла, дім зустрів мене звичною тишею. Минуло всього кілька днів, а мені здалося, ніби я не була тут цілу вічність. Я побігла сходами нагору, взяла картину зі спальні й принесла її до невеличкої кімнати, де зазвичай малювала. Поставивши полотно перед собою, я кілька хвилин просто дивилася на нього. На ньому була самотня дівчина. Вона стояла посередині дороги, перед нею дорога розходилася від її ніг у два боки, зникаючи за краями полотна, наче дві нитки. Дівчина стояла майже на самому краю зображення. Я довго не могла зрозуміти, чого саме бракує картині.

Чому я раз за разом відкладала її. Сьогодні відповідь на мої роздуми прийшла несподівано. Швидко зібравшись, склавши картину в чохол і взявши речі, я вийшла у двір, де вже чекало таксі.

Повернувшись до готелю, я поставила картину ближче до вікна,  притуливши її до стільця, а сама сіла на підлогу поруч. Я взяла пензель і почала працювати. Спочатку один мазок. Потім інший. Колір за кольором.

Я перестала помічати час. Перестала думати про Оллі. Про вчорашню розмову. Про Владлену. Про озеро. Навіть про сни.

Залишилася лише картина.

Я немов уперше за довгий час дозволила собі просто дихати й творити. Мене наповнювали емоції, рука повільно й упевнено рухалася по полотну, малюючи плавні лінії, втілюючи нову історію.

Минуло кілька годин — як мить.

Я відступила від полотна, у кімнаті вже було темно. Кілька секунд дивилася на картину й не могла зрозуміти, чому всередині мого серця стало так тихо.

Вона була закінчена. Я закінчила її!

Ту саму картину, яку не могла дописати майже два місяці.

Відійшла трохи далі від картини, щоб роздивитися її.

Пензель нарешті завмер у моїй руці. На полотні, серед м’яких переливів світла й тіні, застигла дівчина. Раніше її постать здавалася розгубленою — вона ніби завмерла на порозі невідомості, не знаючи, куди повернути. Але тепер усе змінилося. У її поставі, у повороті голови й упевненому розвороті плечей читалася тверда рішучість. Попереду простягалася роздоріжжя, два абсолютно різних шляхи, що зникали в туманній невідомості, але в ній більше не було страху. Останній штрих — тонкий відблиск світла на запиленій дорозі — поставив фінальну крапку. Картина ожила.

А тепер…

Тепер я раптом зрозуміла. Я писала не про неї. Я писала про себе.

Дівчину, яка стоїть на порозі власного життя і не знає, що чекає за дверима.

Дівчину, яка ще вчора думала, що знає, яким буде її завтра. А сьогодні вже не впевнена ні в чому.

Я повільно посміхнулася.

— Це я…

Слова зірвалися з губ самі по собі.

Я провела пальцями по краю полотна.

І раптом зрозуміла, що мені зовсім не хочеться повертатися до того життя, яке я вважала ідеальним.

Не тому, що я більше не кохаю Оллі, ні, я кохаю цю людину всім серцем. Але тепер я вперше почала задаватися питанням:

— А чи знаю я ту людину, яку кохаю?

Я поглянула на годинник.

— Боже…

Була вже майже одинадцята вечора. Я зовсім втратила відчуття часу.

Зібравши пензлі й прибравши фарби, я вже збиралася йти, коли телефон коротко завибрирував на столі.

Я машинально взяла його.

Нове повідомлення.

Номер був незнайомий.

Я нахмурилася, відкриваючи сповіщення, що з’явилося на екрані. У повідомленні не було ні слова. Лише фотографія.

Я кілька секунд дивилася на екран, не розуміючи, що саме бачу.

Потім збільшила зображення. І завмерла…

На фотографії була жінка. Молода. Дуже вродлива. Світле волосся, знайомі риси обличчя…

Я перестала дихати. Пальці похолонули. Я знала цю жінку.

Ні…

Я ніколи не бачила її такою. Але ці очі, форма губ, лінія підборіддя. Ні, ні, це не моя. Чомусь я вирішила порівняти її з собою.

Я ще більше наблизила фотографію.

— Бабуся? — прошепотіла я.

Це було неможливо.

Я все життя бачила її лише на старих сімейних фотографіях. Вже літню, із сивим волоссям, із тим самим суворим виразом обличчя, який пам’ятала ще з дитинства, але тільки з фото.