Розділ 12. Знову

Єва.

Минуло три дні.

Три дні з того часу, як я вийшла з нашого дому з невеликою валізою в руці й уперше за весь рік не знала, коли повернуся.

Я оселилася в гарному чотиризірковому готелі біля річки в центрі міста. Номер був просторим, світлим, з великими вікнами та балконом, звідки відкривався вид на річку; саме тут я проводила свої вечори. Внизу був невеликий ресторан, поруч — набережна та гарний сквер.

Місце було чудовим. Тут я спала як вбита, мені не снилися сни. Я лягала спати й прокидалася лише тоді, коли Томі будив мене на прогулянку.

Тільки мені чомусь зовсім не було добре на душі.

Першу добу я майже не виходила з номера. Лежала на ліжку, дивилася в стелю, гортала стрічку в телефоні, і щоразу, коли на екрані з’являлося сповіщення, серце неприємно стискалося.

Оллі дзвонив... Писав…

Я бачила його ім’я й не відповідала. Не тому, що не хотіла з ним розмовляти, навпаки. Мені так сильно хотілося почути його голос, що від цього ставало боляче. Але я все ще сердилася. Ще більше — боялася почути чергове: «Єва, все буде добре».

Я більше не вірила цим словам.

На третій день я нарешті змусила себе вийти з номера. Мені потрібно було побачити когось, крім офіціанта й адміністратора на стійці реєстрації.

Еліс…

Я написала їй вранці. Вона одразу запропонувала зустрітися.

Це була моя подруга, ми зналися з нею ще з університету. Ця мила дамочка з вибуховим характером. Ми з нею були абсолютно різними.

Вона була високою, худенькою, як струнка. Мала шикарне довге волосся кольору гороб’ячого чорного. Витягнуті риси обличчя — хоч сьогодні її можна було б взяти на обкладинку модного журналу. Любила спортивний стиль одягу і завжди носила червоний колір. Ця пані навіть купила червону машину, настільки вона його любила.

Її зовнішність ніколи не поєднувалася з її професією, а працювала вона на біржі.

Ми домовилися прогулятися в невеликому сквері неподалік від готелю після її робочого дня.

Коли я побачила її, то вперше за кілька днів відчула щось схоже на полегшення.

— Ну нарешті, — сказала вона, обіймаючи мене. — Я вже почала думати, що ти вирішила оселитися в цьому готелі назавжди й стати відлюдницею.

Я слабо посміхнулася.

— Іноді мені здається, що це непогана ідея.

— Навіть не думай. Ти поглянь на себе. Я не дозволю тобі гнити в чотирьох стінах і тужити за чоловіком, навіть якщо це твій чоловік. — Вона мило посміхнулася мені й підморгнула.

Ми пішли доріжкою вздовж дерев, взявши гарячу каву. Томмі біг поруч на повідку.

Еліс розповідала про якісь свої справи, про місто, про людей, яких я навіть не знала. Я слухала, іноді відповідала, іноді посміхалася.

Мені хотілося хоча б кілька годин не думати про Оллі. Виходило погано.

— Ти його кохаєш? — несподівано запитала Еліс.

Я подивилася на неї.

— Що?

— Оллі.

Я опустила погляд. Відповідь була надто очевидною.

— Так.

Вона нічого не сказала. Лише взяла мене під руку й продовжила:

— Тоді розберетеся.

Я важко зітхнула.

— А якщо я більше не знаю, хто він?

— Тоді спочатку з’ясуй. Хочеш, я тобі допоможу?

Я подивилася на неї й уперше за ці дні подумала, що, можливо, вона має рацію. Ми ще довго сиділи на невеличкому майданчику в глибині скверу. Потім перейшли на терасу ресторану, щоб повечеряти. Апетиту в мене не було, тому їла тільки Еліс, а я пила вино.

Проводячи час з Еліс, я зовсім не помітила, як пролетів вечір. Терапія вином пройшла на ура.

Сонце почало опускатися нижче, і стало прохолодніше. Вирішивши завершити вечір, я запропонувала попрощатися й розійтися по своїх справах. Тим більше, що їй увесь вечір хтось писав смс — швидше за все, черговий її хлопець на пару днів. Вона не любила тривалих стосунків, у цьому ми з нею теж повна протилежність.

— Мені час, — сказала я. — Завтра мені треба буде заїхати додому.

— Ти повертаєшся назад?

Я знизала плечима. Насправді я не хотіла, принаймні поки що.

— Не знаю. Поки що ні.

Ми попрощалися біля виходу зі скверу й розійшлися в різні боки.

Я поправила сумку на плечі й пішла в бік набережної.

І саме тоді побачила його.

Спочатку я помітила чоловіка. Він стояв трохи осторонь від людського потоку, біля невисокої кам’яної огорожі.

Високий.

Дуже високий.

Широкі плечі, міцна статура. На ньому був чорний костюм, під піджаком — біла сорочка без краватки. Усе сиділо на ньому ідеально, вочевидь пошито на замовлення, лише підкреслюючи фігуру.

Темне волосся було коротко підстрижене. Обличчя — серйозне, трохи суворе.

Підійшовши ближче, погляд перемістився вище.

Занадто правильні риси, щоб назвати його непримітним. Але найбільше мене вразили очі.

Темні, як ніч. Спокійні. Він дивився прямо на мене.

Я сповільнила крок.

Чомусь мені стало не по собі. Не тому, що він робив щось загрозливе. Навпаки. Він просто стояв, засунувши руки в кишені штанів, і дивився у відповідь.

Від нього виходило якесь дивне відчуття сили. Ніби ця людина звикла, що оточуючі помічають її присутність, навіть якщо вона нічого для цього не робить.

Я хотіла пройти повз.

Але коли я опинилася поруч із ним, він несподівано заговорив:

— Єва?

Я зупинилася. Всередині все здригнулося. Звідки він знає моє ім’я?

— Так?

Він зробив крок назустріч.

Тепер я могла роздивитися його краще.

На зап’ясті лівої руки з-під рукава сорочки виднівся годинник, а на правій — татуювання, зовсім трохи, його кінець.

Він простягнув мені свою масивну руку, тим самим відкриваючи невеличку частину візерунка свого татуювання.

— Владлен.

Я кілька секунд дивилася на його долоню, а потім обережно потиснула її. Його рукостискання виявилося міцним, але без зайвого тиску.

— Ми знайомі?

— Ні.

Я стояла ошелешена, нахмурилася. Мені потрібно було більше інформації про нього.

— Звідки ви знаєте моє ім’я?