Розділ 11. Чорний Range Rover

Владлен.

Я вперше побачив Оллі за кілька тижнів до того, як він привіз Єву до озера. Тоді я ще не знав, наскільки сильно цей чоловік ускладнить усе, що й без нього було досить заплутаним. Досить багато років.

Я приїхав до Грейсона ближче до вечора після тривалого відрядження. Літо було справді спекотним.

Місто вже починало запалювати перші вогні, але мені не подобався його галас. Занадто багато людей. Занадто багато машин. Занадто багато тих, хто поспішає невідомо куди. Я віддавав перевагу місцям, де можна було спокійно подумати.

Машину я залишив біля невеликого кафе в діловій частині міста. Чорний Range Rover стояв трохи осторонь від решти автомобілів.

Я не любив привертати увагу. Хоча, напевно, з моїм зростом, зовнішністю та цією машиною це було практично неможливо.

Я зайшов усередину. Оллі вже чекав. У голові промайнула думка: чому саме він? Що ж я хотів собі цим сказати…

Він сидів біля вікна, поклавши телефон поруч із чашкою кави, і спостерігав за офіціанткою, яка обслуговувала сусідній столик. Коли я увійшов, він одразу підвів голову, і наші погляди зустрілися. Кілька секунд він просто дивився на мене, а потім сказав:

— Запізнюєшся.

Я кивнув.

— Упевнений?

— Так.

Я сів навпроти.

Він виглядав спокійним і зібраним. Навіть занадто спокійним для людини, яка розуміє, про що ми збираємося говорити.

— Ти знаєш, навіщо ти тут?

— Приблизно.

— Тоді не будемо гаяти часу.

Я поклав на стіл папку.

Оллі подивився на неї, але не торкнувся.

— Це все?

— Ні.

Він підвів погляд.

— Що ще тоді потрібно?

Я кілька секунд мовчав. Мені потрібно було зрозуміти, наскільки йому можна довіряти.

— Я шукав Єву.

Оллі змінився на обличчі, зовсім трохи. Але я помітив. Все-таки це пов’язано з нею.

— Навіщо?

— Тому що вона мала дізнатися правду першою.

Він відкинувся на спинку стільця.

— Яку саме?

Я подивився йому прямо в очі.

— Ти справді нічого не знаєш?

— Поясни.

— Ні, Оллі. Ти знаєш рівно стільки, скільки я тобі дозволяю дізнатися.

Він посміхнувся.

— А ти? Звідки тобі все відомо?

— Я знаю всю інформацію.

Він замовк. Я відкрив папку й дістав кілька аркушів.

— Я довго шукав інформацію про неї. Її минуле. Її сім’ю. Документи, які зникли багато років тому з невідомої мені причини.

Оллі подивився на папери.

— І знайшов?

— Частково.

— Що означає «частково»?

Я провів пальцем по краю одного з аркушів.

— Це означає, що є речі, до яких краще не торкатися без підготовки.

— Я вважаю, що вона поки що не повинна знати, їй не потрібні зайві переживання.

Я підвів очі. Не розуміючи його слів. Вирішивши уточнити в Оллі:

— Чому?

Оллі відповів не відразу. Відвернувшись від мене до вікна, він трохи поміркував, а потім відповів:

— Тому що вона не готова.

Я посміхнувся.

— Ти вирішуєш за неї?

— Я її чоловік. Я відповідаю за неї.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яку тобі потрібно знати.

Кілька секунд ми мовчали. Я уважно дивився на нього. Він явно не хотів, щоб я наближався до Єви. Але чому? І я розумів, чому. Але мене турбувало інше.

Він занадто швидко погодився приховати від неї те, що вона мала право знати. Точніше, вона мусила це знати.

— Я хочу з нею зустрітися.

Оллі різко похитав головою.

— Поки що ні.

— Чому?

— Я сказав, що поки що ні.

— А якщо вона сама захоче дізнатися?

— Вона не дізнається.

Я нахмурився. Для мене це було несправедливо.

— Ти занадто впевнений у собі.

Він нахилився вперед, посміхаючись, подивився мені в очі й сказав:

— Владлен, послухай мене. Я розумію, що ти хочеш зробити все правильно. Але якщо ти зараз з’явишся в її житті, ти зруйнуєш усе. Усе, що ми будували з нею, усе, до чого вона так звикла.

— А якщо я не з’явлюся?

Він нічого не відповів.

— Тоді хто їй розповість?

Оллі відвів погляд. Незадоволено сказав:

— Я.

Я уважно подивився на нього.

— Ти?

— Так.

— І коли це буде?

Він помовчав.

— Коли настане час.

Я знав, що це означає. Він зволікає, явно хоче зробити все сам.

Не зараз.

Але я також знав, що час іноді не питає дозволу. Вона рано чи пізно дізнається, і якщо він не скаже раніше, я втручуся й діятиму за своїми правилами. Я закрив папку.

— Добре.

Оллі здивовано подивився на мене.

— Добре?

— Поки що я не буду зв’язуватися з нею. Я дам тобі час.

Він розслабився. Занадто швидко. Я це помітив. І саме тоді зрозумів, що за його спокоєм ховається набагато більше, ніж він показує.

— Але я стежитиму за ситуацією.

— Роби, що хочеш.

Я гучно встав із-за столу.

— Це я й збирався робити.

Ми потиснули один одному руки. Коли я вийшов із кафе, уже стемніло. Я сів у свій автомобіль і кілька хвилин просто сидів за кермом, викурюючи сигарету.

Я погодився не говорити Єві. Це неправильно. Для мене сьогоднішня розмова з Оллі залишила неприємний осад. Цей тип явно щось задумав. Він нібито її оберігає, але тим самим не дає їй шансу дізнатися всю правду. А вона заслужила це.

Але я ніколи не обіцяв, що перестану шукати відповіді. І стежити.

Стежити за нею.

Після цього я продовжував спостерігати за Оллі та Євою, за нею особливо. Не постійно. Ненав’язливо.

Мені було важливо зрозуміти лише одне — чи справді він хоче захистити Єву, чи просто намагається захистити себе.

І чим більше я дізнавався, тим менше мені подобався другий варіант.

А потім настав той день.

Озеро.

Я дізнався, що Оллі збирається туди. І дізнався, що Єва буде з ним.

Я не збирався втручатися. Принаймні, спочатку. Я все ж думав, що цей тип все зробить правильно. Але коли я побачив їхню машину на дорозі біля їхнього будинку, усе змінилося.

Я зупинився неподалік. Оллі помітив мене, коли сідав за кермо, ну й добре, нехай знає, я все контролюю. І по його обличчю я зрозумів — він цим незадоволений.