Розділ 10. Документи

Єва.

— Ти вдома.

Я зупинилася за кілька кроків від його машини.

Оллі сидів у машині, але коли я зупинилася, він вийшов. Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного, не відводячи погляду.

Я не знала, що сказати першою. Я була розгублена. Вчора він зник, а сьогодні з’явився біля нашого будинку. Весь цей час я не знала, де він перебуває, що з ним відбувається. Як він?

— Де ти був? — нарешті запитала я.

Він відвів погляд.

— Єва…

— Ні. Не «Єва». Де ти був усю ніч? І весь день…

— Я не міг тобі зателефонувати.

— Я помітила, перевіряючи свій телефон цілий день. Чому?

— Телефон був вимкнений.

Я посміхнулася.

— Я знаю. Я тобі дзвонила, писала.

Він промовчав.

Я зробила ще крок до нього.

— Тебе затримали. Потім тебе відвели в ту стару будівлю. Мені сказали, що тебе відпустять після з’ясування обставин. А потім ти просто зник.

— Я повернувся, щойно зміг.

— Щойно зміг? — перепитала я. — Ти розумієш, що я всю ніч не спала? Весь день я думала тільки про тебе!

— Розумію.

— Ні, Оллі. Ти не розумієш. Якби ти зрозумів, ти б дав про себе знати.

Я відчула, як голос починає тремтіти. Але стримуючи потік гніву й сліз, я все ж продовжила:

— Я сиділа вдома й думала, що з тобою щось сталося. Я не знала, де ти. Не знала, чи ти взагалі живий. Я дзвонила тобі знову й знову, але у відповідь — нічого.

— Єво, я справді не міг…

— Тоді чому ти зараз тут? Чому ти просто з’явився, ніби вчора нічого не сталося?

Він замовк. І це мовчання розлютило мене ще сильніше.

— Ти міг хоча б вранці дати мені знати, коли тебе відпустили.

— Я не міг.

— Чому?!

— Тому що так було потрібно.

Я подивилася на нього. У голові панувала плутанина змішаних почуттів і злості.

— Кому потрібно? Тобі?

Він не відповів.

Я відчула, як усередині щось остаточно ламається. Сльози почали проступати, повільно стікаючи по щоках.

— Ти розумієш, як це виглядає з боку?

— Як?

— Ніби ти щось від мене приховуєш.

Оллі нервово провів рукою по обличчю. Явно приховуючи щось від мене.

— Я нічого не хочу від тебе приховувати. Але…

— Розповідай!

Він подивився мені в очі.

Я чекала. Кілька секунд. П’ять. Десять.

Але він нічого не сказав.

— Ось бачиш.

Я відвернулася.

— Єва…

— Не треба.

Я відчула, як сльози почали литися градом з очей, але я не оберталася, щоб Оллі їх не помітив. Останнє, чого я зараз хотіла, — це щоб він побачив, як я жалю до нього. Витерши щоки рукавом кардигану, я обернулася й підвищеним тоном сказала:

— Вчора ти привіз мене на якусь закриту територію. Там нас ледь не вбив на своїй клятій машині. Потім мене виставили, прогнали. Я залишилася сама! Я всю ніч чекала на тебе вдома. А тепер ти стоїш переді мною й кажеш, що «так було потрібно».

— Я все поясню.

— Коли?

— Скоро.

— Я втомилася від твоїх слів.

Він наблизився до мене.

— Я роблю це заради нас.

Я різко підняла на нього очі.

— Заради нас?

— Так.

— Тоді чому мені від цього тільки погано?

Оллі замовк.

Я похитала головою.

— Я не впізнаю тебе. Ти змінився.

Ці слова явно зачепили його.

— Поки що не хочу, щоб ти знала все.

— Чому?

Він відвернув погляд.

— Бо це може бути небезпечно.

Я завмерла.

— Небезпечно?

Він зрозумів, що сказав зайве. Щоб виправити ситуацію, одразу почав говорити щось інше, аби я забула попередні слова.

— Я не це мав на увазі.

— Саме це ти й сказав.

— Єва…

— Ні.

Я ще раз витерла щоку. Хотілося провалитися крізь землю. Цілий рік у нас було прекрасне сімейне, розмірене життя, але зараз щось сталося. І світ під ногами похитнувся.

— Я не хочу тебе зараз бачити.

Він завмер.

— Що?

— Я поїду в готель на ніч. Мені потрібно побути наодинці.

— Навіщо?

— Тому що я не можу перебувати поруч із тобою й робити вигляд, що все нормально.

— Це наш дім.

— Зараз мені тут некомфортно. Я злюся на тебе. Коли у тебе будуть відповіді на мої запитання, зателефонуй.

Він дивився на мене кілька секунд.

— Ти серйозно?

— Так.

Я розвернулася й різко підійшла до дверей будинку. Мені хотілося просто зникнути й побути наодинці з собою та своїми емоціями.

— Я поїду з Томі й заберу кілька речей.

— Єва, не треба.

Я обернулася.

— А що мені треба?

Він нічого не відповів.

Я піднялася нагору. Через двадцять хвилин спустилася з невеликою валізою.

Томі біг поруч.

Я зупинилася біля дверей. Оллі стояв у вітальні в арці. Він був дуже пригнічений моїм від’їздом з дому, адже він має рацію, це наш дім.

— Я не знаю, коли повернуся. — Я мигцем поглянула в бік свого чоловіка.

Він кивнув.

— Добре.

Я подивилася на нього ще раз, мені чомусь хотілося запам’ятати його таким, яким він є зараз. Мені хотілося, щоб він зупинив мене, попросив залишитися. Я б залишилася.

Сказав, що все розповість і що більше не буде таємниць. Але він нічого не зробив.

Я вийшла.

Двері зачинилися.

І вперше за весь наш рік я пішла з дому, не сказавши йому, коли повернуся.

Оллі.

Я довго стояв біля вікна. Коли моя дружина вийшла з нашого дому, все всередині мене обірвалося. Продовжуючи стояти, я спостерігав, як ця маленька тендітна дівчина у смутку від’їжджає від мене.

— Який я козел! — вирвалося в мене.

— Але так треба, так треба для неї й для мене.

Я важко зітхнув.

Буквально за пару хвилин під будинок під’їхала машина. За весь цей час вона жодного разу не обернулася й не поглянула на мене. Швидким рухом засунувши валізу в багажник, вона сіла на заднє сидіння й зачинила двері.

Таксі зникло за поворотом.

Єва поїхала. Я залишився сам. І вперше за довгий час зрозумів, наскільки мені важко без неї. Але відступати я не міг. Я дістав телефон із кишені джинсів. Розблокувавши його, на екрані з’явилися фотографії документів.