Розділ 9 Архів

Оллі.

— Сер, ми змушені вас затримати…

Ці слова я почув цілком чітко. Але першою моєю думкою було не це. Єва…

Я одразу поглянув на неї. Вона стояла біля автомобіля, притискаючи до себе Томі, і дивилася на мене так, ніби намагалася зрозуміти, що відбувається. У її очах було нерозуміння і справжній, непідробний страх.

Цього я боявся найбільше. Не затримання, це очевидно. Не людей у формі. Не того, що мені доведеться провести ніч тут. Це все очікувано. Я боявся, що Єва почне ставити запитання. А я не зможу на них відповісти.

— Відійдіть, сер.

Я повільно опустив руки.

— Я хочу зрозуміти причину затримання. — голосно відповів я людині в формі, щоб усі це чули.

— Це вам пояснять пізніше.

Я перевів погляд на Єву. Вона дивилася тільки на мене. Я хотів підійти до неї. Обійняти.

Сказати, що все справді буде добре і скоро все закінчиться. Але я знав, що якщо зараз підійду до неї, то все стане ще складнішим і заплутанішим.

— Єво, будь ласка, їдь додому.

Вона не рухалася.

— Я тебе тут не залишу.

Я змусив себе говорити жорсткіше, ніж хотів.

— Їдь додому.

Вона дивилася на мене кілька секунд. Я бачив, як їй боляче. І ненавидів себе за це. Адже я її кохаю і роблю це заради нас.

Але іншого виходу не було. Поки вона нічого не знала, вона була в безпеці.

— Кохаю тебе, — тихо сказав я.

Вона відповіла майже одразу:

— Я також.

Я першим відвернувся. Якби продовжував дивитися на неї, міг би передумати. Ставки занадто високі...

Мене відвели до адміністративної будівлі. Тієї самої старої будівлі, яку Єва встигла помітити біля в’їзду. Насправді її важко не помітити — вона виглядала надто монументально порівняно з іншими спорудами на території.

Для неї це була просто невідома адміністративна будівля. Вона не бачила написів біля входу, бо я різко звернув ліворуч, з’їхавши з головної дороги.

Для мене — місцем, де знаходилося те, заради чого я взагалі приїхав сюди й усе це затіяв. Архів.

Старий архів.

Двері за моєю спиною зачинилися.

Я почув металевий клацання замка.

Зачинивши головні двері в коридорі на першому поверсі, один із охоронців, махнувши рукою, прямо сказав:

— Сюди.

Я йшов довгим коридором. Поруч ішов чоловік, не той, що привів мене сюди. Це був чоловік років сорока, охайно одягнений у чорне, в окулярах.

Високі вікна майже не пропускали світла. Усередині пахло старим папером, пилом і чимось ще — сухим, важким запахом давно закритого приміщення.

Мене провели до невеликої кімнати в кінці коридору.

— Сядьте тут.

Переді мною поклали мої документи. Я відразу зрозумів, у чому проблема і де я облажався.

Вони не збігалися. Не повністю. Саме цього я й побоювався. Це були дати.

Співробітник кілька разів звірив дані, потім підвів на мене погляд.

— Ви стверджуєте, що ці документи належать вам?

— Так.

— Тоді поясніть невідповідність у датах, які тут вказані.

— Я вже пояснив.

— Нам цього недостатньо.

Я промовчав. Сперечатися зараз було безглуздо. Я знав, що до ранку мене звідси не випустять.

І це означало одне. У мене є кілька годин.

Кілька годин, щоб дістати те, заради чого я сюди приїхав і все це затіяв.

Замкнувши мене в цій абсолютно порожній кімнаті, не рахуючи двох стільців і столу, я почав чекати.

Чекати певного часу ночі, коли я звідси вийду.

Ніч опустилася на територію непомітно. Спостерігаючи за територією крізь глухе вікно з гратами зовні, я зміг розгледіти це «таємниче» озеро, як казала Єва. Для мене воно було абсолютно звичайним. Просто темна пляма, а вдалині густі дерева трохи хиталися від вітру.

У будівлі стало набагато тихіше. Я сидів у кімнаті й дивився на годинник на зап’ясті — 01:00.

Єва зараз вдома. Я уявляв, як вона лежить у нашій спальні й не спить. Я знав її.

Вона чекатиме. Перевірятиме телефон. Дзвонитиме мені й, можливо, писатиме. Вона любить мене так щиро, що іноді аж до нудоти.

Я дістав телефон, який вимкнув ще тоді, коли тільки в’їхав на територію.

Подумавши про неї ще раз, хотілося вже увімкнути телефон, зателефонувати їй і заспокоїти, але ні. Я мушу дотримуватися плану. Занадто великі ризики.

Потім вимкнув екран.

— Вибач…

Я промовив це майже пошепки.

Двері, які зачинили за мною на ключ, не були для мене перешкодою. Діставши ключі з кишені джинсів, вибравши відповідний ключ, я відімкнув замок зсередини. Пройшов далі коридором. Кілька дверей, які вже не мали замка, і я опинився біля сходів.

Піднявшись на поверх вище, ще один коридор. І нарешті приміщення, яке мені було потрібно.

Архів.

Я увімкнув невеликий ліхтарик на телефоні. Стелажі тягнулися далеко вглиб. Папки. Старі документи.

Я йшов між рядами, звіряючись із тим, що записано в нотатках на смартфоні. Нарешті зупинився. Ось воно. Я дістав папку.

Стара, щільна обкладинка. Потемнілі краї. На корінці майже стертий номер документа. Стільки років минуло, час бере своє, — подумав я.

Я кілька секунд просто дивився на неї. Стільки часу витратив на пошуки. І тепер вона була в мене в руках.

Я розгорнув папку. Перший аркуш. Французькою. Другий. Теж. Третій. Усе повторювалося: і печатка, і дата, і підпис. Я нахмурився.

— Чорт…

Я швидко перегорнув кілька сторінок. Прізвища. Якісь номери. Старі записи.

Я розумів окремі слова, але не зміст у цілому. Хоча кого я обманюю? Я нічого не зрозумів, це була нова проблема, яку я незабаром мав вирішити.

Це було найгірше. Я дістав телефон і почав фотографувати сторінки одну за одною.

Мені потрібна була людина, яка зможе перекласти все правильно. Не онлайн-перекладач. Не випадкова людина. Професіонал.

Бо одна помилка могла змінити зміст усього документа. Я закрив папку. Поки що я не розумів, що саме тримаю в руках. Але розумів інше. Ці папери не мали опинитися у випадкової людини.

І я не міг дозволити, щоб вони знову зникли. А вони не зникнуть. Тепер копія цих документів у мене в телефоні. Папку повернув на своє місце.