Частина 2; Розділ 8. Фрагмент

Ранок настав надто швидко.

Єва майже не спала тієї ночі. Кілька разів прокидалася, дивилася на годинник, потім перевіряла повідомлення та дзвінки на телефоні, а потім знову заплющувала очі, сподіваючись заснути. Але щойно вона розслаблялася, як перед очима з’являлося озеро, наче у кошмарному сні. Усі факти змішувалися з чимось нереальним і перетворювалися на кашу. Тому вранці вона почувалася так, ніби взагалі не відпочивала. Вона була виснажена. Спустившись на кухню раніше, ніж зазвичай, будинок зустрів її тишею.

Єва поставила кавову чашку на стіл і увімкнула кавоварку. За кілька секунд кухню наповнив знайомий аромат міцної кави. Вона машинально посміхнулася. Ще вчора вранці цей запах здавався їй частиною найзвичайнішого життя.

Тепер усе змінилося.

Єва взяла чашку обома руками й підійшла до вікна.

На вулиці вже починався новий день. Сонце освітлювало газон, на листі кущів ще блищали краплі роси. Усе виглядало настільки спокійно, що вчорашні події здавалися якимось абсурдом.

Вона зробила ковток.

І раптом завмерла. На мить перед очима постало озеро. Не те, яке вона бачила вчора.

Інше.

Темна вода. Дерева. Чиясь міцна рука на кермі, і голос:

— Не обертайся.

Єва різко моргнула. Зображення зникло. Не усвідомивши, що сталося, вона різко відвернулася від вікна й вирішила відволіктися хоча б на хвилину від думок про вчорашній день і ніч.

Взявши свою щойно зварену каву, вона покликала Томі, і вони разом вийшли на задній двір через маленький коридор, що знаходився за матовими скляними дверима на кухні.

Це було невелике господарське крило. Зайшовши в цей коридор, праворуч були двері в гараж, ліворуч — двері в пральню.

Пройшовши кілька метрів уперед, був бічний вихід на задній двір їхнього будиночка, який вони так любили.

Задній двір був невеликих розмірів, біля будинку була велика дерев’яна відкрита тераса з диванчиками та столиком з ротангу; спустившись кілька сходинок, був майданчик, викладений каменем, для зручного доступу до гриля. За ним простягався гарний яскраво-зелений газон. Це було чудове місце для ігор Томі. У кінці ділянки стояли високі дерева, а під ними яскравими плямами виділялися кущі квітів.

Між ніг проскочив Томі й вибіг на вулицю. Єва, вирішивши трохи розслабитися на терасі, сіла ближче до краю, щоб спостерігати за собакою, зробила ковток кави, і знову серце неприємно забилося.

— Знову…

Єва провела долонею по обличчю.

Після того як вночі вона пригадала сон у повному обсязі, вона вже не знала, чому довіряти — своїй пам’яті, снам чи власному страху. Події, що сталися вчора з нею та її чоловіком, не давали їй спокою. Зробивши ще один ковток, намагаючись заглушити думки, вона почула телефон, що лежав на кухні; він продовжував дзвонити, і мелодія долинала до Єви.

Єва здригнулася. Побігши на кухню в надії, що це її чоловік, вона подивилася на екран і побачила незнайомий номер.

— Алло?

Кілька секунд вона мовчала, слухаючи співрозмовника.

— Так, це я.

Її обличчя поступово змінилося. Куточки губ опустилися. Посмішка зникла.

— Зараз?

Пауза.

— Добре. Так, я зможу приїхати.

Вона поклала телефон на стіл і кілька секунд просто дивилася на нього. Нічого особливого. Звичайний дзвінок. Але чомусь після нього їй знову стало не по собі.

Через годину Єва вже була в місті.

Вона викликала таксі, поспіхом зібравшись, залишивши Томі в салоні, куди зазвичай водила його на стрижку, і вирушила вирішувати свої справи. Їй потрібно було забрати документи й заїхати ще в кілька місць.

Звичайні справи. Звичайне місто. Звичайний день.

Вона намагалася не думати про Оллі. Від нього не було навіть дзвінка. Протягом дня вона дзвонила йому близько сотні разів, але щоразу чула одні й ті самі слова:

— Абонент тимчасово недоступний.

Але вдавати, ніби нічого не сталося, виходило погано. Щоразу, коли телефон вібрував, вона сподівалася побачити його ім’я. Щоразу екран залишався порожнім.

Через кілька годин Єва вийшла з будівлі, поправляючи ремінець сумки на плечі. Вона зупинилася біля сходів. Перед нею вирувало місто.

Автомобілі повільно рухалися вулицею, люди поспішали у своїх справах, хтось розмовляв по телефону, хтось стояв біля кав’ярні й мило розмовляв.

Звичайне життя тривало. Ніби нічого не сталося.

Єва зробила кілька кроків і раптом зупинилася. Через дорогу, трохи далі від входу, стояв чорний Range Rover. Його скло було настільки тоноване, що побачити, хто в салоні, було неможливо.

Вона сама не зрозуміла, чому одразу звернула на нього увагу. Мабуть, тому що машина здалася знайомою. Дуже знайомою.

Єва нахмурилася.

Вона дивилася на автомобіль кілька секунд, намагаючись згадати, де вже його бачила. І тоді спогад сплив сам собою. Вчора.

Дорога біля будинку. Перед тим, як вони поїхали. Вона вже бачила таку машину. Ту саму. Чорний Range Rover.

Єва зробила крок уперед, спустившись нижче по сходинках, намагаючись зрозуміти, чи це та сама машина. Вона ще трохи постояла, вдивляючись.

І ніби відчувши на собі погляд, у машині несподівано заревів двигун.

Єва завмерла. Фари спалахнули. Автомобіль різко рушив з місця. Занадто різко для звичайного виїзду з парковки.

Range Rover вискочив на дорогу, прослизнув між двома машинами й швидко попрямував до перехрестя праворуч від неї.

— Гей…

Єва сама не помітила, як почала йти у бік, куди попрямувала машина. Чорний автомобіль звернув за ріг і зник за рядом високих будівель. Втративши його з поля зору, вона залишилася стояти посеред тротуару.

Серце чомусь забилося швидше.

— Збіг…

Єва тихо промовила це вголос, ніби переконувала саму себе. Можливо, вона справді бачила цю машину вчора. А може, просто помилилася. Але чому саме в цей момент машина зривалася й поїхала?

У місті таких машин сотні. Грейсон — було великим містом. Широкі вулиці, нескінченний потік автомобілів, високі скляні будівлі та хмарочоси, що височіли над кварталами, відбиваючи яскраве серпневе сонце. Тут завжди було гамірно й людно. Здавалося, місто ніколи не зупинялося — навіть вдень воно жило у якомусь своєму стрімкому ритмі.