Розділ 7 Ніч

Єва.

Я не пам’ятаю, як доїхала додому. Голова гуділа.

Мабуть, більшу частину дороги я просто дивилася у вікно й намагалася зрозуміти, що сталося. Хоча ні. Я не намагалася зрозуміти. Я просто не могла.

За один день сталося надто багато всього. Надто багато емоцій. Цей день поставив переді мною багато запитань, на які я хочу знати відповіді.

Вранці я прокинулася в нашому затишному ліжку. У нашому домі. У нашій спальні. Зі звичним запахом кави на кухні, з Томі під ногами і з думками про нашу річницю та наше майбутнє. Звичайний ранок. Звичайне життя.

А ввечері я поверталася додому сама.

Без чоловіка.

З собакою на руках. І з відчуттям, ніби мене вирвали з мого власного життя і на кілька годин помістили в якесь чуже. І як мені все це вмістити в своїй голові? Поки що мені не зрозуміло.

Таксі зупинилося біля будинку. Я розрахувалася з водієм, взяла сумку, Томі й вийшла.

Томі одразу потягнув мене на галявину. Це його звичне середовище, його дім, де він усе знає.

— Зачекай, малюку.

Я взяла його на руки. Він був втомлений. І я теж. Дуже.

Піднявшись сходами, я стояла біля дверей і намагалася знайти ключі в сумці. Руки опускалися, і кожен рух давався з великими зусиллями, але ось вони, і вони в мене в руках.

Ми увійшли в дім. Тиша. Та сама тиша, яка зазвичай буває лише пізно ввечері. Коли Оллі вже в спальні, готується до сну. Він найчастіше лягав раніше, а я, навпаки, лягала після дванадцятої. Я люблю нічний час, коли можна побути наодинці з собою й писати свої картини. Але сьогодні тиша здавалася неправильною. Я зачинила двері й кілька секунд просто стояла у передпокої.

Мені чомусь здавалося, що зараз почую голос Оллі. Що він вийде з кухні й скаже, що все скінчилося. Що це була просто безглузда ситуація. Що за кілька хвилин він буде поруч. Я навіть поглянула в бік кухні.

Порожньо.

— Оллі?

Я сама не зрозуміла, навіщо це сказала.

Звісно, він не відповів.

Томі подивився на мене.

— Так, я знаю.

Я зняла кросівки. Поставила сумку.

Потім повільно піднялася нагору. У спальні все залишилося так, як було вранці.

Біла постільна білизна була акуратно заправлена. Вікна зачинені. Мої речі. Його подушка. Його сторона ліжка. Я підійшла до неї й провела рукою по простирадлах. Воно було холодним. Чомусь від цього мені стало особливо неприємно.

Я сіла на край ліжка. Телефон лежав поруч. Я знову подивилася на екран.

Жодних повідомлень. Жодних дзвінків.

Я відкрила листування з Оллі.

Останнє повідомлення було звичайним. Нічого особливого. Жодних попереджень.

Жодного натяку на те, що ввечері його затримають.

Я натиснула на його номер. Дзвінок, але гудків не було, телефон був вимкнений. Я скасувала дзвінок і набрала повідомлення:

— Коханий, швидше повертайся додому. Мені погано без тебе.

Поглянула на годинник. Майже одинадцята.

— Де ж ти…

Зайшовши до гардеробу, я швидко вдягла зручний домашній одяг — шорти та майку. Розпустивши хвіст, вирішила, що мені треба підкріпитися й погодувати собачку.

Не поспішаючи, я увійшла на кухню й завмерла: перед очима промайнули картинки, як Оллі тільки сьогодні готував нам сніданок, варив мою улюблену каву.

Струснувши головою, я потягнулася за консервами для Томі, висипала вміст баночки в його миску, сіла поруч і спостерігала за ним, прокручуючи в голові події сьогоднішнього дня.

Пазли не складалися. Мені ж зовсім не хотілося їсти, у горло нічого не лізло.

Пройшовши до обідньої зони, ліворуч від столу я відкрила бар і дістала розпочату пляшку червоного французького вина. Наливши собі келих, я пішла до загальної кімнати.

Зал розташовувався прямо навпроти кухні. Це приміщення було трохи меншим, гарно обставленим меблями світлих тонів. Вдень цю кімнату заливало сонцем, і відтінки білого та персикового гарно грали з променями. Зараз же, вночі, мені було незатишно тут перебувати. У центрі стояв великий диван із подушками, з боків — два величезні крісла. Вони ніби обволікали плавними лініями скляний стіл, що стояв у центрі. На ньому завжди лежала моя книга, яку я читала в той момент. Перед ними був великий телевізор і камін. Тут ми любили дивитися фільми, приймати друзів і слухати музику. Адже в стелі була вбудована найкраща аудіосистема.

Зарившись у подушки на дивані, накинувши плед на ноги, я почала потроху згадувати, що ж сталося.

Через деякий час мої думки перервав рев мотора. Радісно підхопившись з дивана, я побігла до вікна, сподіваючись побачити, що Оллі повернувся додому. Але ні. Це була просто машина, що проїжджала повз.

Вирішивши все-таки трохи відпочити, я повернулася до спальні.

Розкривши ковдру, я лягла. Томі вмостився біля моїх ніг. Я заплющила очі…

Але сон не приходив. Я перевернулася на інший бік. Потім назад. Подивилася на годинник. Майже північ…

Я знову заплющила очі. І раптом почула в голові голос Оллі.

Усе буде добре.

Я різко розплющила очі. Чому саме ці слова?

Я перевернулася на спину й втупилася в стелю. Він повторював їх сьогодні кілька разів.

Навіть частіше, ніж треба. Він ніби заспокоював мене.

На дорозі. Після аварії. Коли мене просили піти з приватної території. Коли його забирали.

Усе буде добре.

Але чомусь я так не вважала, я не вірила, і в підсумку день закінчився не так, як я очікувала. Я мала рацію.

Я заплющила очі. І чомусь у цю мить переді мною знову постало озеро.

Я розплющила їх.

Серце забилося сильніше. Я повільно сіла на ліжку. Притиснувши ковдру до грудей.

— Озеро…

Слово само зірвалося з губ. Я згадала ранок. Я вже розповідала Оллі про нього. Ще тоді, за сніданком.

Мені наснилося темне озеро.

Я сказала це абсолютно спокійно.

А він просто запитав: «Кошмар?»

Чому я тоді не помітила його реакції?

Я провела долонею по обличчю.

Ні.

Я занадто багато думаю. Це просто сон. Просто збіг. Але тоді чому мені ставало дедалі важче дихати?