Розділ 5 Озеро

Машина продовжувала набирати швидкість. Єва спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається.

Проїхавши всі паркувальні місця та зону відпочинку, де відпочивали люди, дорога попереду була вільною, але Оллі їхав дедалі швидше. Дерева по обидва боки почали зливатися в одну суцільну пляму. Тіні від гілок миготіли на лобовому склі, пробігали по капоту й зникали десь позаду. Дерева почали рідшати.

Єва знову поглянула на нього через дзеркало.

— Оллі?

Він не відповів.

— Ти куди так розігнався? — злякано запитала Єва.

Його руки міцніше стиснули кермо. Суглоби напружилися настільки, що заскрипіла шкіра на кермі.

— Усе нормально, — холодним тоном відповів він.

— Тоді чому ми так швидко їдемо?

— Нам треба встигнути.

— Куди?

Він знову промовчав.

Єва відчула, як всередині неприємно стиснулося. Вона вже хотіла продовжувати розпитувати, але раптом побачила воду праворуч від себе.

Тепер озеро відкрилося повністю. Воно з’явилося між деревами несподівано — величезне, нерухоме й майже чорне в глибині. Його розміри вражали настільки, що в Єви на руках пробігли мурашки.

Вона завмерла. Не могла пояснити, чому перше, що вона відчула, було не захоплення. А тривога.

Озеро здавалося занадто великим.

Берег тягнувся далеко в обидва боки, зникаючи за деревами й горизонтом. Вода майже не рухалася. Лише біля самого краю ледь помітно розбивалася об берег, залишаючи тонку світлу лінію.

Над поверхнею висів легкий туман, майже прозорий, незважаючи на сонячний день.

Він стелився низько над водою, місцями зникаючи зовсім, а потім знову збираючись біля протилежного берега. Насправді це створювало ще більш моторошну атмосферу, хоча тривало лише кілька секунд через шалену швидкість автомобіля, який продовжував мчати вузькою дорогою.

Єва повільно притиснулася чолом до скла. Лівою рукою обхопила Томі, щоб той не впав із сидіння на швидкості.

— Красиво… Моторошно. — Майже пошепки промовила Єва, продовжуючи дивитися у вікно.

Оллі нічого не відповів.

Дивне місце.

Дуже дивне.

Подумала Єва, обернувшись і побачивши праворуч удалині біля озера людей, де був маленький пляж і зони відпочинку, вона замислилася. Невже люди цього не помічають?

Навколо було достатньо людей, машин, облаштованих зон відпочинку, якихось споруд.

Але саме озеро ніби існувало окремо від усього цього. Його магія дедалі більше огортала свідомість Єви. Наче територія була побудована навколо нього, а не озеро стало частиною території.

Єва пробігла поглядом по протилежному березі від людей.

Високі дерева. Темна смуга лісу. І знову це відчуття. Вона вже була тут. Не в буквальному сенсі. Але колись.

Єва нахмурилася.

Вона заплющила очі на секунду, намагаючись вловити спогад. Порожньо. Лише неприємний холод пробіг по спині. Вона розплющила очі.

— Оллі.

— Що?

— Мені здається, я знаю це місце.

Він подивився на неї у дзеркало.

Цього разу трохи довше, ніж зазвичай.

— Звідки ти це взяла? — Явно дивуючись.

— Не знаю.

Вона знову подивилася на озеро.

— Просто здається знайомим.

Оллі відвернувся до дороги.

— Напевно, десь бачила щось схоже.

— Ні.

Єва сама здивувалася власній впевненості.

— Саме це.

Він нічого не відповів.

І ця мовчанка їй не сподобалася.

— Ти ж раніше тут був?

— Ні.

Відповідь пролунала надто швидко. Єва подивилася на нього.

— Точно?

— Точно.

Вона нічого не сказала.

Машина продовжувала рухатися вздовж берега, значно віддалившись від пляжу, людей і будівель. Чим далі вони їхали, тим важче було їх розгледіти. Обладнані місця відпочинку залишилися позаду. Дорога почала швидше звужуватися. Асфальт місцями змінювався нерівним покриттям. Під колесами час від часу щось хрустіло. Машину трохи трясло на цих нерівностях, незважаючи на нову підвіску. Озеро тепер було зовсім близько. Прямо біля машини, все ближче й ближче.

Єва бачила його праворуч практично повністю. І чим далі вони їхали, чим ближче під’їжджали до води, тим сильнішим ставало дивне відчуття всередині. Почуття тривоги почало повертатися до неї, після того як її перестали цікавити краєвиди цього місця. Але серцебиття не обдуриш, воно наростало. Вона не боялася. Принаймні, поки що. Вона поглянула на Оллі.

— Може, зупинимося?

— Ні.

— Чому?

— Ще трохи. — як відрізав своїм тоном.

— Оллі, мені справді не по собі.

Він знову поглянув на неї через дзеркало.

— Потерпи!

— Що відбувається?

— Скоро дізнаєшся.

Єва замовкла. Поглянувши на Томі, вона побачила, що він теж хвилюється.

Машина продовжила рух. І раптом попереду щось сталося. На дорогу різко виїхав автомобіль. Він мчав на них, наче червона пляма. Швидкість була дуже великою. На дорозі не було місця, щоб кудись звернути й уникнути зіткнення. Оллі різко натиснув на гальма. Машину почало крутити з боку в бік.

Єва скрикнула.

Томі зісковзнув з її колін, Єва миттєво схопила його обома руками, притиснула до себе й заплющила очі.

Машину занесло.

Різкий скрегіт шин розірвав тишу. Свист затулив вуха.

— Оллі! — кричала Єва.

Він різко повернув кермо. Автомобіль хитнуло вбік.

Єва вдарилася плечем об двері й трохи головою об скло.

Томі перелякано заскиглив.

— Тримайся!

Оллі різко вирівняв машину. На кілька секунд усе стихло. Обидві машини загальмували. Усі завмерли.

Єва важко дихала. Відкривши очі, вона побачила за склом багато пилу. Червона машина почала різко розвертатися на дорозі й від’їжджати в протилежному від них напрямку.

— Господи…

Вона подивилася вперед.

Червоний автомобіль дедалі більше віддалявся від них.

— Ти з глузду з’їхав?!

Оллі не відповів. Він дивився у дзеркало. Не на неї. Назад.

Єва це помітила. Але нічого не розуміла, у голові затуманилося від удару. Шок підступив до горла, пульс шалено бився.